Селяни
хочуть переймати досвід поляків.
Варто
волинському господареві бодай раз побувати у Польщі, як тут же він переймається
питанням: «А чому б мені так не хазяйнувати?». І «так» – означає: працювати в
дохід, а не «хоч би вкладене вернулося»; вирощувати те, чого потребуватиме
ринок і – що не менш важливо – без кривавих мозолів. Як варіант – вирощувати
яблука, базарна ціна яких у рази вища, ніж картоплі.
Та як
показує життя, фруктові сади для волинян – це поки що завтрашній день. Бо,
приміром, на весь Старовижівський р-н не знайшлося жодного господаря, який би
займався фруктами у промислових масштабах.
Однак
перші паростки все-таки пробиваються – в с. Сереховичі. Саме там подружжя
Новосадів узялося вирощувати всього потрохи: смородину, полуницю, малину,
сливи, яблука, абрикоси.
– Та це
все кум! – сміються Анатолій і Наталія, до котрих напрошуємося в гості. – Він у
Молдові мав бізнес: вирощував та продавав саджанці. Запропонував і нам. «Та
давай», – махнули ми рукою. Спершу накупляли на півтори тисячі. А через трохи
кум до Франції виїжджав, то нам безплатно цілу партію деревець підкинув.
Щоправда, це перед новим роком було, на полі сніг лежав. Але земля не встигла
замерзнути. Тож ми на свій страх і ризик ямки повикопували, манюсінькі сливи
туди повтикували, і вони, як не дивно, майже всі поприймалися.
А от із
першим яблуневим садом (бо після того уже й другий за хлівом з’явився) вийшла
оказія, зізнається Анатолій Новосад:
– Кум
нам сказав отакенні ями під кожен саджанець заготовити. Ми толоку запросили,
чималий шмат городу засадили. А про таку напасть, як зайці, не подбали. От і
застали навесні не вершки, а корєшки. Мусили кожен обгризений саджанець обрізати,
чекати, доки бічні гілочки з’являться. І відтоді (а це вже чотири роки поспіль)
обмотуємо деревця сіткою (такою, в яку картоплю насипаємо).
Після
атаки зайців яблуні вже «відійшли». Аби деревця швидше росли, господарі їх
регулярно підживлювали. Щоби комашня не точила, двічі на рік сад обприскувати.
І за всі ці старання яблуньки минулої осені почали віддячувати – дали перший
урожай.
– Які
сорти в нас там ростуть, навіть не запам’ятав. Знаю тільки, що майже всі зимові
(лише пару паперівок) і кожне по-своєму смачне, – хвалить господар. – Торік
фруктів небагато вродило. Але зберігаються добре. Тож нам із дітьми вистачило
до самої весни.
Доглядати
за яблунями так, як книжка пише, в Новосадів нема часу: Анатолій більше на
заробітках, ніж удома, Наталія працює в амбулаторії. Тому для подружжя сад – поки
що хобі. Хоча господиня плекає мрію всерйоз узятися за ягідно-фруктовий бізнес.
– У нас
у Сереховичах далекобійник живе. Так-от, він як приїде з Польщі, щоразу повчає:
«Скільки ви можете на тій картоплі спину гнути? Поляки он тисячі євро на
яблуках заробляють». Тож як тільки далекобійника послухаю, обіцяю «і собі стати
мудрішою», – жартує пані Наталія.
Тільки
для того, мабуть, не вистачає Новосадам бізнесової жилки. Бо наприклад, уродила
цього літа полуниця, то жінка трохи собі лишила, а решту дозволила людям
безплатно збирати. Хоча дай сюди кмітливого торгаша, він би ті відра трускавок
перетворив на базарі в тисячі гривень.
–
Смородина теж хороша була: крупна, солодка, здавалося, ягід більше за листя. То
я частину заморозила, частину сусідам-родичам занесла, а трохи й продавала, –
додає господиня. – Малину теж крупну маю, плодоносить аж до морозів, але кущики
хай поки підростуть.
За
щедрість та безкорисливість Новосадів їм і сливи вродили. Більшість – венгерки.
Та є кілька деревець таких, де сливи – розміром із добрий помідор!
– Щоб і
собі такі врожаї збирати, до нас із цілого села люди за саджанцями приходять. Багато
в кого вже поприймалися, плодоносити почали. Через років пару, дивись, Сереховичі
на фруктовий рай перетворяться, – жартує подружжя. Хоча прекрасно знає: від
бульби й «бурака» поліщук ні за які гроші не відмовиться!
– Коли
ми на городі дерева посадила, багато хто сміявся: «От не мають розуму. Це ж
скільки картоплі могли зібрати!». Але ми на таке не зважали. Маючи до двох
гектарів поля, не нуждаємося ні в овочах, ні в зерні. Як-то кажуть, аби це встигали
з’їсти, – переконалося подружжя. – Свиноферму теж не тримаємо: двох поросят
достатньо, аби на м’ясо було.
До речі,
двоє молодших Новосадів теж без роботи не сидять. Коли тато Анатолій поповнює
на заробітках сімейний бюджет, вони майже всю чоловічу роботу у господарстві
виконують.
– Мої
Сашко та Владик змалечку батькові допомагають. А коли чоловік купив трактора,
сівалку, комбайна – хлопці самі й кермувати навчилися. Тож викопати картоплю чи
зерно зібрати – це вже для нас не каторга, як колись бувало.
Відтак
устигає Наталія Новосад і на роботу ходити, і господарку доглядати, і гриби збирати.
А того дня, як до них у гості заїхали, жінка разом із сусідкою Оксаною
закривали чорнослив на зиму.
–
Консервації маємо цілу комору! – показує господиня. – Позаяк у жіночому
колективі працюю, то обмінюємося рецептами. Наприклад, груші закриваємо так, що
вони схожі на варену згущонку. Особисто мені дуже подобається слива в шоколаді.
А ось ці банки із соком чавимо з яблук, які ще Толіковий прадід посадив!
Отож,
хто би що не казав, волинське село – все ближче до цивілізації. Поступово ховає
лопати й пересідає на техніку. Помаленьку береться за нові культури. Ще би мати
постійні ринки збуту для того врожаю – і за трохи, дивись, зажили б не гірше,
ніж у Європі.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
На фото
автора: сусідка Оксана Капітула встигає працювати з Наталією Новосад і в саду,
і в сільській амбулаторії.
