Іван
– людина творча, завжди у пошуку нестандартних рішень і вчинків, безвідмовний,
коли звертаєшся до нього з будь-яких питань.
– Треба
викопати яму для тещі, – попросив Михайло. Діло було на початку травня.
– Треба
то треба, показуй місце і кажи, коли має бути готова.
Поїхали
на кладовище, все погодили. А скоро під’їхав і кум Степан на велосипеді з лопатою,
якого Іван видзвонив по мобільному на поміч. І хоча кум був ще від учора
приправлений «нарзаном», робота пішла злагоджено і дружно.
– Та-а-к!
У церкву заказано на першу годину, служба йде до другої, і на дорогу ще десь
біля сорока хвилин, тобто в нас у запасі десь біля п’яти годин із половиною, –
розмірковував Іван.
Усе – по
плану! Тільки несамовито гризла мошкара – не було від неї ніякого спасу: пекла
в руки, лице, шию, залазила під одяг. Куриво не допомагало. Зрештою – фініш! Яма
готова… Вийшла пристойна… Як бліндаж… А тут і зятьок привіз торбину, щоб не
охляли. Оглянув результат їх роботи – все добре. Сказав ждати, щоб і засипати,
встановити хреста та укріпити вінки.
Трохи потомилися,
пора обідати. Торба була на вигляд серйозна і по вазі відповідна. Два літри
горілки, мінералка, тушонка, ковбаска пальцем пхана і решта все по темі.
Любомльське
нове кладовище – на околиці міста. До найближчої фірми – газконтори – зо 350 м.
Але Іван знав: потрапивши туди, не факт, що прийдеться тими припасами керувати:
газовики не відмовляться за наданий сервіс пристати до спілки, а ділитися не
хотілося. В яму! Степан пропозицію підтримав – і вже за якусь мить, вперши
лопати в стінку, куми чаркували один до другого. Там було по-своєму затишно й
тепло. Сонце пригрівало навіть на дні, а легенький вітерець сюди не діставав, хоча
проклята мошкара і тут докучала…
Через годину
вилізли на-гора, перекурили і виглянули на дорогу, чи, бува, не іде процесія. Тихо!
Ще є запас часу. В ямі продовжили по келишку. Степан уже поривався щось
мугикати-співати, Іванові було «ха-ра-шо» – і в грудях і на душі. Зрештою, обоє
заснули.
…Іван
прокинувся від того, що хтось його стукає по голові. Відкрив очі – зверху
пливли чарівно-загадкові голубенькі хмари, поруч чулися піснеспіви церковного
хору. Ну, просто рай! Аж тут хтось у незрозумілій формі (священик чи що?) видає
басом: «…пробачаться їй усілякі гріхи, вільні чи невільні…» і при тому товче
Івана кадилом по кумполу!
– Ой, усе
згадав! Куме! Степане! Вставай!
Той уже
лупав очима і поводив вухами в боки. Дійшло! …Де і взялася сила! Повискакували
з того бліндажа і, як зайці, між хрестами перебіжками кинулися подалі від
людей. Наступного дня тільки понаходили велосипеди і лопати через знайомих. А
на всеношну священик не пошкодував свяченої води: линув на Івана так, що той
був мокрий, як ніхто поруч. Ось така історія…
Юрій
КАЛЬЧИК,
м. Любомль.