Світлана
Бондарук із Ковельщини вважає: саме діти допомогли їй подолати рак.
Десять
років тому вчителька з Голоб дізналася: у неї рак. Страшна новина приголомшила
не тільки жінку. Учні, їхні батьки, колеги-вчителі не могли повірити, що завжди
усміхнена Світлана може піти з життя у 40 літ. Що вже казати за її власну
сім’ю, де разом із чоловіком Світлана Дмитрівна плекала двох синів, молодший із
яких був другокласником.
– Доки
не постукала біда, мені здавалося, що все найважливіше у житті я вже отримала:
родину, стабільну роботу (спершу педагогом у селі Брюховичі, а потім – учителем
початкових класів у селищі Голоби). Однак момент, коли почула діагноз,
перевернув із ніг на голову усе минуле, – пригадує оповідачка. – Раніше я не
вміла цінувати кожен новий день. Переймалася дріб’язковими клопотами.
Хвилювалася за другорядне. Думала: діти вже підросли, ми з чоловіком знайшли
себе на професійній ниві, тож майбутнє буде спокійним і стабільним.
Та не
дарма народна мудрість каже: не все Бог дарує, про що люд міркує. Так вийшло і
зі Світланою Дмитрівною. Два місяці київські лікарі боролися за життя
волинської вчительки. Довгих 60 днів пацієнтка «хапалася руками й зубами за
життя, бо не мала права померти». Але саме тоді жінка відчула, яке воно –
справжнє милосердя, побачила, що таке дружба й підтримка.
– Коли
земляки дізналися про мою недугу, допомогти бодай чимось старався кожен: і діти,
й дорослі. Уже коли успішно пройшла операція і я лежала на лікарняному ліжку,
учні весь час передавали до столиці послання. Пам’ятаю: переглядаю їх,
перечитую, сльозами заливаюся, а медсестри сміються: «Знову та вчителька над
малюнками плаче», – тепер уже зі слізьми радості пригадує Світлана Дмитрівна. –
Був період, я почувалася настільки безсилою, що фізично не могла собі дати
раду. Так-от, моя товаришка Оля (теж учитель початкових класів із Голоб) доглядала
мене доти, доки я не стала на ноги.
Та й
увесь колектив учнів та педагогів дарував настільки потужну підтримку, що, мабуть,
жодні ліки не дали б кращого ефекту. Хоча самі вчителі на це кажуть: просто
Світлана Дмитрівна як тоді, так і зараз лишається величезним життєлюбом, жінкою,
котра із усмішкою на устах уміє долати найтяжчі випробування.
– На
щастя, Бог почув мої молитви, не дав осиротіти дітям. І повернувшись до життя,
я стала вчителем не лише гімназії, а й недільної школи (на що мене благословив настоятель
Свято-Георгіївського храму протоієрей Іоанн). Майже десять років ми
зустрічалися з учнями у будні і свята, у школі та церкві. А зараз я уступила
місце молодшим своїм колегам та лишилася викладати лише в гімназії, – провадить
педагог.
За тих
майже 30 літ, скільки Світлана Дмитрівна торує вчительську стежину, змінилася
не тільки наша героїня. Змінилися діти, навчання, саме життя. І лише
педагогічне кредо жінки зосталося таким же: «Учитись важко. А учить ще важче.
Але не мусиш зупинятись ти. Як дітям віддаси усе найкраще, То й сам сягнеш
нової висоти».
– Зараз
працювати з вихованцями значно тяжче. Більше вимог мусиш ставити до себе.
Більше зусиль докладати, аби зацікавити учнів. Комп’ютери, соціальні мережі,
телефонні ігри позбавляють дітей уміння чути і слухати, бажання спілкуватися з
ровесниками й батьками. Тому педагог має не лише навчати, а й виховувати, не
раз – стати порадником навіть тоді, коли в дитини не складаються стосунки з
батьками, – розповідає Світлана Дмитрівна. – Утім, стараюся так викласти
шкільну програму, щоби під час заняття кожному було цікаво. Мабуть, тому, у
мене на уроках і немає «сонних мух».
Що це правда,
без слів розповідають самі діти. Одні – спокійні, інші – справжні живчики. Але
всі вони поруч зі Світланою Дмитрівною почуваються потрібними, майже рідними, не
бояться пригорнутися, поцілувати.
– Он це
сердечко у мене на столі – теж їхній дарунок, – показує оповідачка. – В ньому
28 квіточок – рівно стільки, скільки учнів у класі. Кожна дитинка власноруч
зробила з бісеру червону або білу квіточку, а потім усі вони сплелися в такий
ось вияв любові.
Але не
меншою любов’ю огортають Світлану Бондарук її рідні: чоловік, двоє синів,
невістка й маленька онука.
–
Колись, як із чоловіком тільки одружилися, мріяли про першу донечку. Народився
чорнявий синочок Дмитрик. «Ну, – думали, – друга дитинка точно буде дівчинкою».
Народився біленький хлопчик, Богдась. Сини повиростали. Старший уже й нам
допомагає, менший поки курсантом. Але мрія про дівчинку таки збулася: Бог
подарував онуку, – сміється оповідачка. – Тому з кожним новим днем усе більше й
більше закохуюся в життя. І вкотре переконуюся: усе на світі требе пережити, бо
кожен фініш – це, по суті, старт…
Скоро
ви, дорогі наші вчителі, зустрінете своє професійне свято. Колектив «Волинської
газети» щиро вітає вас, наших наставників, педагогів, читачів і дописувачів.
Хай
усі життєві старти будуть вдалими, а фініші – переможними. Хай розуміють учні і
підтримують батьки. Хай поважають колеги і цінують земляки.
А
Світлані Дмитрівні Бондарук із нагоди 50-ліття зичимо завжди бути такою ж
молодою, красивою, енергійною. Любові Вам та великого жіночого Щастя!
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.