«Вам треба
до нашого клубу? Тоді взувайте чоботи. Бо машиною туди не доберетеся!» – каже
гурт молоді, яку зустрічаємо на сільській вулиці. Одна з дівчат (а діло було в
с. Скірче Горохівського р-ну) погоджується стати моїм поводирем. І разом із Аллою
ми рушаємо туди, «де в полі за деревами стріха видніється».
Шлях,
який веде до сільського Будинку культури, і справді не для авто. Глибоченними
баюрами пройдуть хіба екстремали на позашляховиках (Янукович-молодший таке
колись ралі влаштовував. Тільки не на Горохівщині, а геть на півночі Волині).
Та мені
пощастило. Бо Алла – попереду, а я за нею: оминаємо баюри та прямуємо трав’янистими
горбами.
– І що,
вода тут ніколи не висихає? – запитую.
– Хіба
влітку, коли дощів нема з пару тижнів. А он та, найглибша, ніколи майже не
зникає.
– І як
ви на дискотеки ходите? Вночі ж не видно нічого.
– Беремо
гумові чоботи, а перезувне – із собою. Дехто з хлопців мотоциклами по горбах
їдуть (якщо сухо). А не раз бувало, що й із болота відчайдухів діставали, –
сміється дівчина.
Зараз до
клубу йти ще можна. А от коли снігу намете чи коли він почне танути, сільський
осередок культури стає доступний тільки для авіації і місцевих ворон. Тож
молодь іде на багатші села.
…
Нарешті дістаємося приміщення. Колись на цьому місці була тракторна бригада
(тому й від села вона так далеко розмістилася). Та як «колхоз розкидався», вирішили
тут осередок культури оселити.
Хатина
чимала, з двома (як кажуть на селі) верандами. Одна – то центральний вхід, який
освічується «лампочкою Ілліча». Друга – то гримерна-костюмерна. Щоб у ній
артисти не померзли, коли перевдягаються, веранду обшили клаптиками вагонки.
До честі
завклубші Петрівни (Світлани Хамулки), є біля приміщення клумба з квітами. Прибудинкову
територію покошено. Мабуть, Світлана Петрівна покликала на громадські роботи
свого чоловіка. Бо так само він подбав і за електрику у клубі (донедавна всього
дві лампочки світило на весь зал).
– Раніше
культурні заходи тут разів зо два на рік проводилися. А як завклуба поміняли,
то кожного тижня і на всі державні та релігійні свята щось організовується.
Останній раз – на День Незалежності – місцеві жителі концерт робили. Навіть
цирк сюди приїжджав! То людей тоді стільки набилося, що в залі на 50 місць не
було де яблуку впасти, – переповідає тутешній землевпорядник.
– Молодь
би активніше приходила до клубу, бо ж купили нову апаратуру. Але через
непрохідну дорогу відвідувачів мало. Іноді на дискотеці до десятка людей
набереться: років 30-ти і підлітки, яких у сусіднє село ще не відпускають, –
зізнається Алла. – А як зима і снігу стає по шию (бо дорога якось у низині), то
молодь не раз мусить іншого приміщення шукати.
Воно, до
речі, є у Скірче. Бо селу пощастило з меценатом – Валентиною Здрилюк, яка керує
місцевим сільгосптовариством «Дружба».
– Коли
Валентина Степанівна запитала, що потрібного для села спорудити, молодь просила
клуб. А наш попередній голова замовив щось на зразок кафе. Проте вийшло ні те
ні се. Бо для танців приміщення не розраховане. А щоб відкрити заклад
харчування, треба каналізацію, зробити яку не дає відсутність дозволу, котрий
не може видати санстанція, бо поруч із будинком водойма, яку забруднюватимуть
відходи каналізації, – таке ось замкнуте коло описують місцеві жителі.
Відтак
стоїть у центрі села добротний дім. Але він більшість часу на замку. На
прилеглій території – лавочки-карусельки, де радше відпочивають із пляшкою, ніж
із дитиною. А про «культуру» окремих сельчан розповідає сміття та обляпаний
фасад «Будинку культурного дозвілля».
– Тут лише
вряди-годи роблять хрестини чи весілля. Частіше молодь збирається в бесідці, що
зразу за будинком, – показують співрозмовники.
Але стіл
і лавки під накриттям перетворюють молодіжне дозвілля у банальне застілля. А
через війну на Сході ніхто уже й не знає, коли у клубі будуть танці чи бодай
патріотичний вечір.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
На фото
автора.