Ніхто не бачить, як сирота плаче…
Понад 80 тис. дітей в Україні зростають у державних
закладах різних типів – дитбудинках, школах-інтернатах тощо. Щороку 8 тис.
дітей втрачають родину… Очевидно, ця жахлива статистика – важливий привід, аби задумався
кожен. Звісно, інтернат – то краще, ніж «виховання вулиці», але такий спосіб уже
давно вийшов із розряду «виховання».
Зустріч, нещодавно організована у редакції
Всеукраїнського тижневика «Вісник+К» за участю головних редакторів та
журналістів обласних і загальноукраїнських видань, зворушувала. Організатори
пояснили, що звертаються з такою інформацією до преси, бо це – тема, котра
потребує розмови на повний голос.
Координатор європейської громадської кампанії
«Відкриваємо двері дітям» Дмитро Чуприна запропонував переглянути відеоролик,
котрий доводив переваги виховання у родині, навіть якщо вона й чужа. Він навів
приклад усе тієї ж Європи, де ситуація щороку системно і докорінно змінюються.
В Україні ж, каже, поки найгірші показники.
Доповідач постійно повторював: дитині потрібна родина.
Щоб якомога більше малечі її мали, до роботи має долучитися кожен.
– Особлива ознака інтернатів – тиша, – говорив Дмитро
Чуприна. – Я не раз це відчував, коли туди заходив. Ми ж розуміємо, що не може
бути такого: 20 дітей – і всі просто мовчать… Там вони вже доведені до такого
відчаю, що не бачать сенсу навіть плакати…
– Якщо взяти до прикладу Румунію, то у них було 80 тисяч
дітей в інтернатах, тепер же – тільки 8000,
тобто на рівні уряду прийнято стратегію, і її просувають. Тож уже підійшли до
найскладнішого – закриття спеціалізованих інтернатів, де виховуються діти зі
складними формами інвалідності. Буквально кілька місяців тому там закрили перший
такий інтернат.
Дмитро Чуприна каже, що їхня громадська організація подібний
проект втілила в життя у Дніпропетровську. Там усіх діток з інтернату
влаштували у сім’ї, а на його базі створили спеціальний центр, котрий надає
підтримку таким родинам.
Про приклад найближчої нам європейської Польщі говорила
голова правління Українського журналістського фонду Людмила Ольховська. Вона
каже, що там давно разом навчаються діти-інваліди та здорові. Чому не
відокремлюють? Усе просто: хворі тягнуться за здоровими, а ті відповідно
змалечку навчаються милосердю.
Людмила Іванівна розповіла зворушливу історію:
– Дружина редактора газети «Донбас» (вони мають
сина-другокласника) переповіла мені якось ситуацію. Мовляв, приходить вона
забирати дитину із занять, а одна мама, у котрої дитина з ДЦП, стоїть і плаче.
Каже: «Дякую, дякую вам». Вона відповідно запитує: «За що?». А жінка їй: «Та
ваш син мого за руку взяв!». Словом, діткам запропонували гру, де треба стати в
коло. Учні почали сміятися, ніхто не хотів стояти поряд із тим хлопчиком. А цей
підійшов, узяв його за руку і каже: «Я з ним буду»…
Ми повинні привернути увагу суспільства до проблеми, щоб
ситуації зверхнього ставлення до таких дітей стали неможливими, наголосила
Людмила Ольховська.
Зачепили окремо і ситуацію на Волині. Зокрема Роман Мазурець,
котрий представляє ГО «Волинський благовіст», трохи занурився в історію і серед
усього назвав цікавий факт: інтернатні заклади в нашій області стали масово
виникати у післявоєнний час, коли багато дітей просто лишилися без батьків, бо
їх убили. Загалом у нас ситуація не критична. Правда, як з’ясувалося, ніхто
конкретно із жодного з профільних управлінь цими питаннями не займається.
Прикро, наголошував Роман Мазурець, що в інтернатах Волині дуже багато дітей,
котрі мають або маму, або тата чи й навіть обох батьків.
Світлана ДУМСЬКА.
Фото Романа УСТИМЧУКА.