Що покликало
польського священика оселитися на Волині?
Коли липневого дня 2003-го Ян
Бурас приїхав на Волинь із перемишлянської землі (це в Республіці Польща), то у
планах не мав лишатися в Україні надовго. Просто його тоді запросив єпископ
Маркіян Трофим’як (ординарій Луцької дієцезії Римсько-католицької церкви) стати
настоятелем Кафедрального собору апостолів Петра й Павла.
– Ми
домовилися, що на Волині попрацюю років п’ять. Але, як бачите, досі тут. І
найближчим часом виїжджати не збираюся, – усміхається священик.
Адже у
любомльському с. Замлиння (що на самому кордоні з Польщею) пан Ян узявся за розбудову
Міжнародного інтеграційного центру.
Стартом
хорошої справи послужила передача благодійній місії «Карітас» старого
приміщення, де спершу була військова застава, потому – тублікарня, а згодом –
будівля-пустка.
– Коли
шість років тому я з благословення єпископа вирішив створити Центр, першими
його гостями стали поляки. Точніше, делегації, які опікуються похованнями
поляків на Волині та в Україні. Тоді приміщення було в такому стані, що гості
жили в наметах. А тепер, коли є дах над головою (у прямому й переносному
значеннях), друзів зустрічаємо у будь-яку пору, – продовжує господар.
Із
2010-го в с. Замлиння стали приїжджати митці, обдаровані діти, громадські
активісти. Не так давно в інтеграційному центрі завершився черговий сезон
Літньої школи іноземних мов (тут гостювали учні, які поглиблено вивчають
англійську, китайську та японську мови).
– Окрім
того, в нас діє Літня школа польської мови (її організовує консульство
Республіки Польща у Луцьку). Позаяк місцина у Замлинні мальовнича, то діти
охоче беруть участь в арт-студіях. Близькість до кордону сприяє комфортній
мандрівці до Польщі, яка теж входить у програму відпочинку, – додає Ян Бурас. –
А загалом обдарованих учнів віком від дев’яти до 17-ти приймаємо в
інтеграційному центрі вже чотири роки поспіль.
На
запитання, скільки дітей у центрі відпочивало та збагатилося знаннями, пан Ян
одразу й не відповість:
–
Оу-у-у, багато! Щороку близько двохсот (бо ж маємо по два заїзди). А коли й на
другому поверсі будівлі наведемо лад та придбаємо комп’ютери, то зможемо
приймати ще більше гостей, – упевнений священик.
Традиційними
відвідувачами стали у центрі художники з України та Польщі (цього року був
навіть італієць). Останніх чотири роки вони щоліта проводять у Замлинні
пленери-навчання. Завершенням двотижневого обміну досвідом стають виставки, експонати
яких мандрують із Замлиння у різні куточки обох держав і згодом стають основою
для мистецьких альманахів.
Відрадно,
що польський ксьондз знайшов спільну мову із православними священиками. І якщо
на території центру організовується якийсь культурний захід, долучаються до
нього служителі різних конфесій.
Що ж
такого знайшли гості у Замлинні, куди навіть дороги хорошої нема? Безперечно,
природу. Звісно, сповнену архаїки ауру. І обов’язково – гостинність самого Яна
Бураса, який не може відмовити навіть сільським школярам, коли треба приміщення
для новорічно-різдвяних ранків.
Аби гості
здалека почувалися як удома, до їхніх послуг не лише спальні кімнати, а й
простора їдальня. Облаштовано конференц-зал із мультимедійним комплексом. Є й
така, як для глибинки, розкіш, що називається внутрішній санвузол із душовими
кабінками.
Оцінюючи
той пласт роботи, котрий уже вдалося виконати, і той, який Ян Бурас хоче
завершити до католицького Різдва, цікавлюся, чиїм коштом усе це виконується.
–
Відразу фінансами допомагала моя родина. А першим українським спонсором став
директор банку пан Володимир Капустін. Чудова людина! Колись відпочивав у цій
місцині, через спільних друзів познайомилися, я поділився планами про центр
міжнародної дружби – і Володя допоміг із проектно-кошторисною документацією, –
пригадує пан Ян початок масштабної роботи.
Чому
масштабної? Бо ще тоді, у 2008-му, підрахунки засвідчили: на реконструкцію
знадобиться близько 1 млн євро!
– Грошей
таких я, звісно, не мав. Тому будували по крупицях. Усі витрати записував у
книгу. Скільки вже використано – точно не пам’ятаю. Але якщо коротко: дуже
багато. До прикладу, з перекриттям даху посприяло Міністерство закордонних
справ Польщі. Дав наш уряд і матеріали на внутрішні роботи. Відома польська
фірма «Церзаніт» подарувала кахельну плитку, унітази, вмивальники. Ще один мій
хороший товариш дав плитку на фундамент і на сходи (щоб не платити ввізне мито,
транспортуємо невеликими партіями), – відкриває секрети господар.
Побачивши
будівлю зсередини, екскурсію продовжуємо на вулиці. Доки балакаємо, майстри
працюють над оновленням фасаду. Поруч із головним корпусом – дерев’яний
будиночок, де влаштовують виставки. Трохи вглиб, поміж старезних дерев, стежка
веде до просторої альтанки зі столами, лавами, каміном. Є тут невеличкі теплиці. «То ми так,
бавимося», – жартує Ян Бурас і запрошує до господарської будівлі, що трохи на
віддалі.
– Покажу
вам іще один дарунок друзів, – каже та знайомить із… конем-красенем.
– Свого
часу я правив службу на Львівщині, в районному центрі Мостиськ. А там серед
моїх прихожан були люди, які займаються розведенням копитних. Так-от, щоб цього
красеня не придбали для тяжкої роботи, його запропонували мені за чисто
символічну ціну (хоча середня вартість цього верхового – близько двох тисяч
євро). Я подумав: чом би й ні? Іпотерапія для моїх гостей не завадить, сіно теж
можна завжди купити в місцевих. Тому й придбав, – пояснює отець Ян та показує,
наскільки ця тварина розуміє людську мову, вміє привітатися, а головне – як
щиро відповідає на любов господаря.
Дітям,
які приїздять у гості, справжня екзотика поєднати розумову працю з катанням
верхи. Дорослі в захваті від тутешньої майже первозданної краси. І навіщо,
скажіть, шукати райський куточок на Маямі, якщо він уже є в нас, на Волині?..
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.
