У рідних Тоболах він доглядає могили
російських солдат донського полку часів Першої світової, а там – донські козаки
вбивають його побратимів.
«Коли
мої там починають у всіх гріхах мобілізації звинувачувати місцеву владу, я
кажу: «Хлопці, та що ж ви так? Я ж теж … сільський голова!» – Костянтинові
Борбичу в лавах 51-ї довелося «вигрібати» від бійців за всіх голів Волині. Він –
один із тих керівників, які змінили місце служби: із затишного кабінету
сільської ради – на полігони…
Таких,
як він, на Волині – всього 12. Костянтин Борбич – у складі 51-ї в АТО з весни.
Коли прочитала якось його прізвище у репортажі з Широкого Лану – очам не повірила.
Федотович – один із найкомунікабельніших голів на Волині, а через його
захоплення краєзнавством я для себе «охрестила» його «тоболівським романтиком».
І от на тобі: «романтик» на війні. Це тепер я розумію: що він – один із
найсовісніших керівників, бо напевне… Але зараз не про це.
Тоболи.
Глибинка. Село, що пережило дві війни. Село, яке під час «третьої» першим у
районі хоронило земляка – молоденького Миколу Королька. Це, до речі, племінник
Костянтина Федотовича. Пригадую: коли скорботне фото з дружиною Миколи облетіло
весь інформпростір України, я зателефонувала Федотовичу «туди». А він каже: «Та
я міг поїхати на похорон. Але як подумав, що своєю присутністю ще більше болю
рідним завдам, то й зостався». …З Тоболівської сільської ради навесні мобілізували
похапцем шістьох: Віталія Охоту, Сергія Мороза, Ярослава Приходька, Миколу
Королька, Анатолія Швиднюка, ну і його – Борбича.
«А
що – ми могли не йти? Он Охота з нами їхав: він із багатодітної сім’ї. То таких
брати треба, таких, як ми – ні?» – дивується мій співрозмовник. Упродовж усієї розмови
він частіше говоритиме «ми», ніж «я». А все тому, що повсякчас згадує іншого
голову з району – Михайла Оліферчука із Боровного, з яким пліч-о-пліч пішли у
воєнкомат. І, здається, навіть почувається винним, що «Міші трохи попало». Бо
після миколаївського полігону колеги опинилися в різних місцях: Костянтин – як замкомандира
автомобільної роти опікувався підвезенням паливно-мастильних матеріалів до
бойових частин, а Михайло – стояв на блокпосту, втратив здоров’я, але вижив в
«Іловайському».
Вдома
у Федотовича – надійний тил: дружина, діти. За плечима – майже 50. Увесь час
думала, що він – учитель історії, а тепер виявилося – лісівник. Відверто каже:
думав, що 45 днів – і все. І у сільській раді так думали, де всі клопоти впали
на плечі секретаря Людмили Мазурик.
«Я
й не сподівався, що вони так гарно справлятимуться самі. А спочатку, бувало,
дзвонили крізь сльози… Просив адміністрацію, щоб робили цим жінкам «пом’якшення».
Вони ж два воза тягнуть за одну зарплату. Казав: «Дайте ж їм хоч премію якусь
до Дня незалежності чи як!». Це ж навіть до райцентру треба вдвічі більше
їздити, і не безкоштовно. Але … нехай!» – киває головою.
На
мій превеликий подив керівник із більш ніж двадцятирічним стажем роботи на цій
посаді каже: «Все закінчиться – не хочу цього крісла. Мрію, знаєте, про що? Це
навряд чи можливо, звичайно, але був би ліпше вчителем допризовної військової
підготовки… Бо коли мобілізувався, то найгірше враження отримав не від того, в
якому стані армія, а від того, у скількох молодих людей відсутнє почуття
патріотизму. Казав їм: «Хлопці, я пройшов армію Радянського Союзу, але в мені
більше патріотизму, ніж у вас, які майже ровесники Незалежності». Потім уже
ситуація трохи змінилася. Але на перших порах я стільки побачив негативу. Не в
армії – в молоді».
Переломним
моментом для старшого лейтенанта Костянтина Борбича стало 22 травня, Волноваха.
Тоді, зазначає, почали вперше розуміти, що відбувається. Як і всі бійці 51-ї,
він щиро захищає комбрига Яцківа. А ще відверто говорить, що мобілізація
навесні була проведена абияк. І це далося взнаки…
«Вони
там до мене – як до батька. Бо так і є: мені 50, їм по 23… Лягав спати і
повторював: «Діти, діти, чи я думав, що кластиму коли під подушку автомата і
дві гранати?». За іронією долі, від побратимів дуже часто чув нарікання на
сільських голів. Й коли вже емоції зашкалювали, мусив втручатися і розказувати,
що, мовляв, «не заступається», та не всі голови – негідники. Тоді хлопці
сміялися в очі, а він змушений був запевняти, що і сам – звичайнісінький
сільський голова. Чим дивував присутніх.
Говорити
про армійське життя з Костянтином Федотовичем важко. Він і сам каже, що тепер
розуміє, чому хлопці-афганці неохоче йдуть на зустрічі в школу і відмовляються
розказувати про пережите. Це те, що хочеться забути. Але були й епізоди
незабутні: «З Мішою ми домовилися кожен день зідзвонюватися. То було як закон.
Ви не уявляєте, як я ждав того дзвінка….» Не менше, зізнається, чекав вісточок із
дому. Не забували й підтримували, крім рідних, звичайно, і Віктор Пащук , і
Юрій Стохід, і Віктор Мартинюк. А ще – згадує, як одного разу з району привезли
на Донеччину цілу фуру продуктів для військових: «Хлопці розбирають, аж тут
кажуть: «Федотовичу, тут вам посилка!». Та не мало мені там бути нічого. Думаю,
жартують… Та й собі відповідаю: «Ні-і-і… Нема в мене коханки, щоб посилки
передавала, а дружина не планувала». Аж дивлюся: дійсно, ще й підписана –
Борбичу. Це з адміністрації спакували. Так було приємно, що не передати. Бо не
чекав…»
На
час розмови Костянтин Борбич був у відпустці, хазяйнував у Тоболах, а зараз – уже
у Володимирі-Волинському. Та службу він уже сприймає як належне. Міркує
філософськи: «Військова машина така: туди двері відчиняються, назад – уже ні».
Не
знайшов відповіді лише на єдине філософське питання… Як людина, котра
цікавиться історією, він достеменно дослідив події Першої та Другої світових
воєн на теренах Тоболів. З особливими почуттями опікувався похованнями часів
війни. Адже у Першу світову на тоболівський землі загинуло багато донських
козаків, котрі воювали в російській армії. Саме тут, на Камінь-Каширщині, стояв
свого часу їхній корпус донських козаків. Мало того – у його рідному селі є
цілий меморіальний комплекс, облаштований за Польщі, де на одному кладовищі –
могили австрійських жовнірів та російських. Доглядав, мріяв облаштувати
по-новому… А тепер виходить: дбав про могили предків свого найзапеклішого
ворога.
Йдемо
по цвинтарю: «Бачте, нема господаря, – бідкається Федотович. – Я завжди тут
обкошував, а цього року – не зміг. Ось у центрі – росіяни, довкола – німці,
австріяки, а загалом тут – 140 могил. Є поховання «незнаних жовнєжув
росєйскіх», а є з прізвищами… Весь час думаю: чи ті донські козаки були такі ж,
як нинішні й чи не їхніх прадідів могили ми тут бережемо?..»
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора:
Могили донських козаків у Тоболах.