Олександр Шостак, головний лікар амбулаторії у с. Старий
Чорторийськ Маневицького р-у, вже й пригадати не може, коли і як він потрапив у
сотню кращих лікарів в Україні. «Та що там такого, – каже. – Тож просто такий
перелік».
Насправді то
не просто перелік, а справжнісінький вседержавний рейтинг. На сайті
«Національної медичної премії» влітку 2013-го опублікували імена кращих у сфері
охорони здоров’я України. У реєстрі «ТОП 100 в медицині» – 113 практикуючих
лікарів, четверо з них – волиняни. Троє – Галина Морочковська, заступник
головного лікаря Волинської обласної інфекційної лікарні, Ярослав Семицький,
завідувач анестезіологічного відділення КС «Луцька міська клінічна лікарня»,
Степан Троцюк, лікар-анестезіолог відділення анестезіології для новонароджених
та недоношених дітей Волинського обласного дитячого територіального медичного об’єднання,
та Олександр Шостак – головний лікар амбулаторії у вже згаданій глибинці.
– Самі
жителі сіл, які лікуються у цій амбулаторії, розуміють і цінують свого «дохтора».
Вони ним ще й як пишаються. Не один раз у Старому Чорторийську довелося почути:
«Ви про лікаря нашого напишіть».
А Олександр Леонтійович
трохи нарікає на своїх пацієнтів:
– Діти
хворіють, дорослі хворіють. В основному – як скрізь – серцево-судинна система
страждає. Людей важко переконати, що треба дотримуватися дієти, бо сільські
жителі переважно їдять те, що вирощують самі. А це означає, що в раціоні –
багато жирної їжі та картопля.
Щодо
викликів, то згадується всяке. Сміх і гріх, але бувало, що приходив до
пацієнта, а йому просто випити нема з ким. Є й печальні ситуації: було, що
дітки телефонують, мовляв, мамі погано. А виявляється, її взагалі нема, дітки
самі вдома і їм страшно…
Ще одна «нецікава
і страшна» (так сам каже) сторінка життя Олександра Шостака – виконання
інтернаціонального обов’язку. Був фельдшером пошуково-рятувального загону в
Афганістані. 21 місяць жахіть. Довелося виносити поранених, бачити вбитих. Там,
каже, навчився цінувати життя, товариство. Із 30 чоловіків, які були у їхній
групі, за щасливим збігом обставин, всі повернулися додому живими.
– Ми досі
збираємося мінімум двічі на рік, спілкуємося, один одному допомагаємо, якщо
треба. Нема серед звичайних людей такого братерства, – каже лікар.
Нині йому
довелося зіштовхнутися із реабілітацією хлопців після АТО.
– Що розповідають?
Я з власного досвіду знаю: ятрити рани не треба. Не запитую. Але їм необхідна
психологічна допомога. Наскільки розумію, наші солдати отримують таку у
госпіталі, є психологи і в зоні АТО.
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.
