Якщо
не знати славних сторінок літопису Голоб, можна подумати, що центральна в
селищі вулиця Шевченка – це просто відтинок у 2 тис. 500 м. Але якщо бодай
трохи зазирнути у минувшину, то аж мороз по шкірі. Бо кожен сантиметр цього
шляху розкаже вам історій для цілого серіалу.
Якби
по телефону ми замовили машину часу, то крізь її вікно побачили б, як на Ковельщині
топчуть лісоруби вузеньку стежку поміж столітніх сосен і розчищають галявину
для майбутнього селища. Із цікавістю подивилися б на власницю Голоб королеву
Бону – жінку настільки заможну, що король Іспанії у неї гроші позичав.
А
ось за вікном пролітають зодчі, які вздовж центральної вулиці селища встановлюють
помпезні статуї. Народжені 1711-го, вони досі височіють на найстарішій і
найдовшій дорозі Голоб.
Нині
поруч із добротними оселями людей злиденно виглядають фігури святих. Почорнілі
від старості, вони тримають символ віри, хреста. І мабуть, сумують від того, що
не зуміли вберегти Богородицю. Її постать, встановлену на височезному постаменті,
блискавка обезглавила вже багато років тому. А відновити лик Божої Матері ніяк
грошей не знаходиться.
Сумно,
звичайно. Бо саме вони, ці фігури, майже 200 років тому слухали музику органу у
місцевому костелі, подумки благословляли всіх, хто просив захисту від
наполеонівського війська чи нацистських окупантів.
Затаївшись
у машині часу, побачили б ми і польську знать, яка крізь віки передавала у
спадок цю вулицю та все, що обабіч було: палаци, парки, екзотичних тварин і
рослини. Сам президент Польщі Ігнацій Мосціцький перед Другою світовою гостював
у Голобах!
А
як трепетно стає від думки, що клаптика землі, на якій зараз стоїш, колись
торкалася нога Лесі Українки. Можливо, саме в цьому місці Лариса Косач
перепиняла подивованих селянок і записувала від них поліські етноспіви, казки
та перекази.
Якихось
кілька тижнів тому голобчани акуратно об’їжджали возом калюжі на центральній вулиці. І так само, але
з різницею у два століття, скакала на вибоїнах карета, котра везла героїню
наполеонівської війни Наталью Дурову. І згодом жінка-воїн про відвідини Голоб
обширно згадувала у своїх записах.
Так
само, як і записи, дійшли до наших днів пам’ятні будівлі, дорога до яких
стелилися все тією ж вулицею Шевченка.
От
прикрашена різноколірними стрічками в’їзна брама. Споруджена наприкінці 18 ст.,
вона зустрічала магнатів Вільгів, коли ті поверталися з прогулянки до свого палацу – резиденції шляхтичів. Тепер ця
брама – пам’ятка архітектури національного значення. Аби не зруйнувалася від
старості, її взяла під свою опіку православна громада Київського патріархату. А
от сам палац Вільгів, який досі зберіг елементи колишньої розкоші, перетворився
ледь не на притон, де нетямущі гультяї не лише горілку розпивають, а й шашлики
смажать.
Благо,
що поруч на все тій же вулиці Шевченка досі працює пожежна бригада, котра ще за
Польщі працювала й іменувалася «Стража Огньова». Саме вона з чотириповерхової
вежі стерегла від вогню врожаї голобчан. А коли зерно опинялося в засіках чи на
млинах, «Стража Огньова» влаштовувала на центральній вулиці концерт духового
оркестру.
Коли
якомусь із поціновувачів музики раптом ставало голодно, то на цій вулиці міг забігти в пекарню, м’ясний
магазин, пивну або й справжнісінький ресторан (!), який 1944-го спалили німці.
Із
приходом червонозоряних окупантів дорога все одно лишалася центральною не лише
географічно. Тут розташувалися колгоспна контора й садочок, пошта й поліклініка,
а добротний Будинок культури досі лишається окрасою цілого селища.
Сьогодні,
розповідає селищний голова Сергій Гарбарук, вулиця помітно омолодилася. На
місці старих виростають сучасні будинки. А позаяк подружніх пар щороку більшає,
то під житло їм віддали приміщення
радянської доби. І тепер у колись «серйозних» кабінетах щебечуть малюки.
От
тільки власне дорога впродовж десятиліть була схожа на мозоль. Особливо в пору
дощів та відлиги. І питання не тільки в жителях вулиці. Хоча їхніх будинків примостилося
на Шевченка майже півтори сотні. Ями та вибоїни для пішохода обійти – не
кричуща біда. Гумові чоботи – на ноги, перезувне в пакет – і гайда. А от коли покійник із труни ледь не вискакує
(центральна вулиця веде на кладовище), тут уже питання не стільки комфорту, як
моралі.
В
які тільки двері голобчани не стукали, до яких олігархів не зверталися, аби ями
залатати. Дарма. Дорога пам’яті ставала все гіршою. Ставала, аж доки Ковельщина
не обрала собі нового депутата – Віктора Козака. Підприємець і власник
будівельної фірми, пан Козак не міг не помогти селищу, в якому здобув середню
освіту. Як депутат облради «вибив» гроші. Як бізнесмен, виконав роботи. І тепер
найдовша й найповажніша вулиця Голоб знову стала такою, що закордонні гості
дивитимуться не під ноги, а на історичні пам’ятки, а рівненьким асфальтом не цуратимуться
пройти і королеви з президентом.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.
