«Як я тільки міг вляпатися в таку халепу? Повірити цій жінці? А спочатку
видалася приємною молодою особою… Ну, звичайно, з ким це могло статися, як не зі
мною?»…
Сергій
зранку сидів у своєму кабінеті, підперши підборіддя, і роздумував над ситуацією
у його ж сім’ї. Розумів чудово: винуватцем тут є він сам і ніхто інший. Але як
тепер з цього виплутатися? Та ще й так, щоб зберегти тепло в домашньому
вогнищі. Прокручував у голові всі можливі варіанти подальшого розвитку подій,
але не було жодного підходящого. І що сказати дружині? Вона ж, напевне, все
дізналася. Хтось із «доброзичливців» уже доніс до неї цю злощасну інформацію,
та ще й прикрасив нічогенько. Он і сьогодні проводжала його на роботу не в
найкращому настроєві. І чого? Останнім часом вона взагалі «не така». Мучився
здогадками: вона знає все і мовчить! Оце, мабуть, прийшов кінець її терпінню.
Бо чого б тоді оце дзвонила і
повідомляла, що хоче поговорити?
Сергій
– хороший сім’янин, люблячий чоловік, гарний батько. Всі його таким вважали. Це
так і було, поки він із Лесиком не познайомився. Це він так її називав, Лесю.
Банально все: Новий рік, фірма замовила корпоратив у ресторані. Все було б
нічого, якби там не було цієї шатенки. Після новорічних вітань, побажань всіх благ
трішки захмелілі колеги закружляли в танці. Та й сам Сергій любив танцювати, а
ще й із компанією, то й поготів. Сердючка
співала, всі веселилися, а біля барної стійки сумувала жінка з коктейлем у
руках. Глянув раз – сидить. Глянув вдруге – така ж картина. Раптом вирішив
підійти і запитати, що трапилося. Замовив заодно собі коньяку. «Чому сумуєте?»
– ніби між іншим поцікавився. Жінка відверто відповіла: втомилася і хоче
додому. Треба ж було йому запропонувати її відвезти. Він пам’ятав, що
одружений, що й собі додому не завадило б поспішити. Але вирішив зробити добру
справу. На тому було і все. Але вона за крок до під’їзду спитала: «Не бажаєте
залишитися?»
Два
місяці – як у тумані. Навіщо? Сам не розумів. Тягнуло до неї невідомою силою.
Чекав закінчення робочого дня, щоби зі своїм Лесиком побачитися хоч на хвильку.
А якось колега під чарку розповідав, як їздив у відрядження до столиці й на
дорозі (у відомому всім місці біля заправки за містом, де збиралися гулящі дівиці
роками) підхопив у салон до себе таку собі Лесю. Сергієві щось кольнуло в серці
в ту мить. Тихенько так. А товариш раптом каже: «Нічого така, після роботи до
неї поїду ще раз».
Сергій
вийшов на сходи офісу. 18-та… Мимоволі, побачивши що зелений «Опель» колеги
рушає зі стоянки, поїхав за ним. Це був її під’їзд. І його Леся.
…Як
не благав дружину пробачити, не змогла. Одного дня сказала просто в очі: все
знає і йде геть. Пішов, правда, він. Це єдине, що він уже міг зробити для
родини.
Ірина МІЩУК,
Любомльський р-н.