Чого на пенсії не вистачає, крім ставка,
млинка і вишневого садка?
В одному з волинських сіл живе собі та поживає
звичайна пенсіонерка Марія Марківна. Таких, як вона, в області ледь не
півмільйона. Але Марія Марківна – особлива! Бо давно та успішно взяла на
озброєння дієвий метод вирішення всіх своїх проблем із допомогою… начальства.
Причому, голови та директори мають здатність змінюватися, та Марія Марківна
демонструє завидну стабільність: ледь зачує, як десь когось поміняли, так «ноги
в руки» – і на автобус, у район. А як треба – то й у Луцьк. А там каже: не
поможете, то й до Києва доберуся!
Усе це в неї почалося дуже
давно. Ще в минулому тисячолітті, коли Марія Марківна, подивившись на повний
завал планової радянської економіки, зрозуміла, що ні від партії, ні від
природи милості не дочекаєшся. Тоді уперше й записалася на прийом до першого у
своїй біографії начальника. «Фартовим» виявився цей чоловік, бо після нього
пішло як по маслу…
Почала з районного масштабу.
Зайшла, і прямо з порога – в сльози. Ледь заспокоїли, як повідала про свою
старечу самотність, про злидні в хаті та порожнечу в душах односельчан… Історія
зараз замовчує, що тоді попросила Марія Марківна, але всі знають: ледь
повернулася на рідне подвір’я, як голова сільради вже «цеу» отримав: негайно
зустрітися з пенсіонеркою за місцем її постійного проживання і зробити все мислиме
та неможливе, аби ця небайдужа людина відчула підтримку відповідальної влади.
Відчула. Так відчула, що
вирішила попробувати ще раз. І ще… І ще… І – пішло-поїхало!
«Уже 30 років ходить наша
односельчанка на прийоми громадян до всіх начальників, – стверджують її
односельчани. – Так, Марія Марківна одинока. Але є племінник у Луцьку.
Підприємець. Приїжджає до тітки дуже рідко, але машина в нього – ще та! Фірму
племінничок свою має, а щоб родичка не мучилася, то строчить замість неї
звернення в усі інстанції, з якими потім Марія Марківна і ходить із кабінету в
кабінет».
Чого, питається, їй ще
бракує? Як був при владі Володимир Бондар, то «виходила» вона новий хлів і
залили на її обійсті фундамент під нову хату. Підвели газ. Та їй цього всього
мало: вимагає, щоб на тому фундаменті новий дім звели, бо старий ремонтувати не
хоче.
Й усе це відбувається на очах
у всього села. І немає на те ради, бо навіть сільський голова, як почує про
Марію Марківну, то одразу береться хреститися та молитися. Тітонька має 40
соток землі, і весь той наділ треба обробляти, а перший «священний обов’язок» у
цій справі чий, як ви, шановні читачі, думаєте? Правильно: сільського голови,
який уже не знає, в який бік утікати від надокучливої пенсіонерки. Та й людям
не знає, що пояснити, адже вони, селяни, дорікають: «Чого всі тільки на неї
дивляться? У неї пільги більші, ніж у нас, а допомагають тільки Марії
Марківні?! І пенсію має непогану – 1700 гривень на місяць. Чим ми, всі інші,
гірші за неї?!».
А ще люди кажуть:
«Більшість із нас – теж
одинокі та малозабезпечені пенсіонери. Є
серед нас і діти війни, і учасники бойових дій, навіть інваліди, які без
сторонньої допомоги не можуть обійтися. Та Марія Марківна так всіх на вуха
поставила, що тільки до неї з району 5 днів на тиждень соціальний працівник
їздить… Коли це все скінчиться?!».
Останньою краплею, що
переповнила всеволинську чашу терпіння, став черговий візит Марії Марківни до
Луцька. Її тут уже всі знають, особливо чиновники: і колишні, і нинішні, і
навіть ще ненароджені. Тому звичним маршрутом пенсіонерка прийшла вже в майже
рідний кабінет, де приймають громадян. І попросила, щоб за спожиту
електроенергію не вона сплачувала, а – держава!
Вислухали Марію Марківну
уважно. Пообіцяли розібратися. І нарешті звели «дебет із кредитом». Бо 28
жовтня 2014 р. колективне селянське звернення щодо походеньок Марії Марківни отримали
за адресою. Підняли «справу пенсіонерки», проаналізували її глибоченний зміст
за кілька десятків років, і нарешті вирішили: всі її наступні прохання більше
не розглядати на підставі рішення засідання комісії з питань звернень громадян
28 листопада 2014 р.
Чи долинула ця тепла звістка
до оселі Марії Марківни, наразі невідомо. Але кажуть, що тепер Марія Марківна
найбільше з усіх у районі мріє про Євросоюз. Бо знає: як тільки Брюссель прийме
Україну до своїх лав, то пенсіонерка «виробить» паспорт, сяде в автобус (чи
рейсовий, чи той, що племінник найме) і поїде до єврокомісарів. Є до них багато
питань: наприклад, пора нового ровера купити, та й штахети на плоті вже не
першої свіжості…
Отак і живемо…
Данило ЗАБАЙКАЛЬСЬКИЙ.
Від редакції. З етичних міркувань та користуючись
принципами християнського милосердя не вказуємо ні прізвища Марії Марківни, ні
села та району, де вона мешкає. І щоб зайвий раз пенсіонерку з 30-річним стажем
«ходіння по інстанціях» не турбувати, і через те, що таких, як вона, в нашій
області мінімум кілька сотень набереться…