До редакції «Волинської газети» завітав
Загребельний. Привітно усміхнувся і поклав на редакційний стіл рукопис із
віршами.
–
Як події на Майдані почалися, так і пишу щодень, – зізнався. – Ось бачите,
скільки назбиралося.
Ну,
такий великий томище, що всі здивувалися. І з віршів, і з прізвища. Як не як –
однофамілець великого Загребельного. А заглянувши в Інтернет, виявили і
зовнішню схожість обох.
–
То ким ви доводитеся Павлові Архиповичу? – поцікавилися.
–
Родичем, але дуже далеким, – скромно мовить Микола Васильович.
І
розповів нам про свій родовід. Його життя було настільки цікаве і сповнене
пригод, що можна написати не один роман. Міг би й собі стати класиком, якби не
бідність (у сім’ї було шестеро дітей, ще й війна обпалила, та й після її
закінчення жилось впроголодь). А так Микола був дуже тямущою дитиною, навчився
читати ще дошкільнятком. Любов до літератури прищепила мама Антоніна Артемівна.
І досі пам’ятає, як читала казки Пушкіна, а в шість років подарувала йому
вибрані твори Степана Васильченка.
–
У школі було неінтересно вчитися, – каже. – Я ж перечитав уже багато книг.
Народився
Микола Загребельний 16 жовтня 1941 р. у м. Лебедин Сумської обл. (Павло
Архипович – у с. Солошине Кобеляцького р-ну, що на Полтавщині). Закінчив
місцеву семирічку, Сумське будівельне училище, відтак працював на будовах
обласного центру, під час Карибської кризи служив на Кубі. Після армії об’їхав
півсвіту, у м. Йошкар-Ола (Червоне місто) Марійської АРС знайшлася його друга
половинка, прожив там 10 літ, відтак із дружиною і 4 дітьми переїхав у Лебедин
до батьків. Вважав себе атеїстом, хоча й молився Богові – і Він врятував його
сина від війни в Афганістані. До Луцька приїхав на запрошення давнього
приятеля.
–
На той час жив уже самотою, – зітхає. – Діти виросли. Маю п’ять онуків і два
правнуки. А тут люди сподобалися і залишився.
Перший
вірш написав ще у Сумах, присвятив його афганцям. А ось у Луцьку вірші самі
пишуться. Як і в кожного поета, у Миколи Загребельного є «Підсумок усього написаного»:
Колись
Гомер писав поеми…
Як
три століття вже пройшло –
Обрав
собі троянську тему…
Я
ж бачив сам, як все було.
Хоч
може висвітлив погано,
Та
хай це буде не секрет,
Я
брав відомості з екрану,
Із
радіо і із газет.
Гомер
той, кажуть, був незрячий,
Тому
багато уявляв.
А
я ж на власні очі бачив,
Як
Фенікс з попелу вставав.
Я
всі описую події,
Бо
сам живу в епоху цю.
Мене
нащадки зрозуміють,
Дадуть
належне олівцю.
І,
може, покоління нове
Мене
згадає добрим словом.
Микола
Васильович – щирий і невгамовний. Хоч і скромний, але патріотичний літописець
новітньої української історії. Його вірші розповідають про події на Майдані,
захоплення Криму, війну на Сході України, вибори парламентарів та президента. Цікаво
розповідає про рідні краї – с. Великий Вистороп (де шведів багато вбили) та с.
Михайлівку (де Петро вішав козаків). Зізнається, що пише із натхненням і від
душі. Пропонуємо вашій увазі декілька його віршів.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора: Микола Загребельний.
Туга
Приспущені
знамена жовто-сині,
Ще
тільки день над світом заяснів.
І
знову плач, і стогін на Вкраїні.
Вкраїна
знов хова своїх синів.
Ота
війна, яку нам нав’язали,
Життя
у хлопців юних забира.
Своє
лице жорстоке показала,
І
кожна мати сльозу витира.
За
що? За що? – шумлять в ряду тополі.
За
що, за що? – шепочеться трава.
Ще
ряд могилок появився в полі,
А
біль і туга серце розрива.
Чи
довго Бог ще буде нас карати?
Чи
довго ще не зможемо ми спать?
Бо
в небезпеці в нас Вітчизна-мати,
І
ми її повинні захищать.
22.06.2014 р.
Переміни
То
що ж змінилося в житті?
Ну,
президента ми прогнали,
Знайшли
батони золоті,
Та
ще й бандити повтікали.
Пішли
від нас в чужі краї
Ті
наші бувші хазяї,
І
знову ті прийшли до влади,
Яким
же дуже люди раді.
Тих
папєрєдніків сини.
А
чи потрібні нам вони?
І
знов при владі, щоб ви знали,
Сидять
у нас регіонали.
Вони
народні депутати,
І
хоч батьки їх вороги,
Не
маєм права їх прогнати,
Бо
йде порука навкруги.
В
парламенті рекоди б’ють,
Та
й наші там не відстають.
Куми,
племінниці, зовиці,
Та
ще знайомого знайомий,
Вже
навіть соромно дивитись,
Сидять
в парламенті, як дома.
Якби
ж хоч щось вони робили,
Сидять,
щоб гроші їм платили.
Війна
На
Україні йде війна,
Вся
опустошена казна,
Складають
люди копійки,
Щоб
помогти військам таки.
Якби
не наші волонтери,
Та
Україну з карти стерли б.
Поки
у Києві рішають,
Хто
тендер виграє тепер,
Бійців,
годують, одягають,
Щоб
хто зимою не замерз.
І
всі надіються на краще,
Вкраїну
не здадуть нізащо,
Вибори
Ідуть
до влади різні блоки.
Хоч
одне одного цькують,
Якщо
на це поглянуть збоку,
То
все у спадщину здають.
Робили
так на всій землі
Колись
царі і королі.
Йде
агітація відкрито –
Таке
уже не в перший раз.
Та
дайте людям краще жити,
Тоді
й народ полюбить вас.
Під
час цієї процедури,
Простий
народ завжди обдурять,
Дають
на вибори мільйони,
Віддайте
людям їх натомість.
А
щоб про це не забували,
Я
хочу знову нагадати,
Як
президента ми обрали,
Йому
потрібно помагати.
Не
тільки в Раді горло драти,
На
ділі треба помагати,
Щоб
швидше ворога прогнати,
Щоб
швидше миру досягти.
Бо
вже в народу є уява,
Хто
як допомага державі.
Тож
люди мають добре знати,
Кому
свій голос віддавати.
Яку
ми владу оберемо,
Отак
ми з вами й заживемо.
Микола ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ.