Село Льотниче Володимир-Волинського р-ну
свою назву отримало від летовища, яке у 1932-1934 рр. облаштували тут поляки. Попередня,
а декілька хат пригледіли цю місцину ще в 1919 р., втрачена, ніби її ніколи й
не було. Після війни тут отаборилася волинська ескадра цивільної авіації. Стояло
з десяток «Анів», був аеропорт із касами, пасажирською залою та кімнатою
відпочинку для пілотів, звідси можна було долетіти до Луцька, Нововолинська і
Львова.
Служив
аеродром ще й санітарній авіації, літакам сільськогосподарського та лісового
призначення. Для всіх охочих проводились «небесні» екскурсії. До летовища проклали
дорогу, воно фактично й визначило долю розбудови. Зараз на колишньому летовищі
людські городи. Ніщо не нагадує про колишню славу «небесних воріт». Хіба що
стара тополина майорить, мов сторожа яка чи орієнтир. Розлетілись «аннушки»,
мов птахи… Свідки льотничої слави доживають свій вік у нових будинках чи стаціонарному
відділенні територіального центру соціального обслуговування… Дехто із них
вірить, що ці небесні ворота ще прислужаться Володимирові-Волинському, дехто
каже, що з того нічого не вийде, адже місцину вже роздають під забудову…
Сільце
вростає у Володимир-Волинський. Кількадесять хвилин піхотою– і ви біля
залізничного переїзду, звідки рукою подати до центру Володимира-Волинського –
одного з найстаріших і наймодерніших міст України, ровесника Києва.
«Волинська
газета» на свято Миколая провадила тут День передплатника і все це я дізнаюся
від начальника поштового відділення с. Льотниче Ірини Никитюк, листонош
Валентини Штей, Тетяни Пушкарської та Валентини Сорочук. Заодно й про прикру
подію: Валентину Штей покусав собака. Отака небезпека підстерігає чи не в
кожному дворі. Та Валентина Романівна більше журиться про чоловіка Олександра й
сина Володимира, яких призвали на службу в зону АТО: «Швидше б настав мир!».
Листоноші виписують квитанції передплатникам Таїсії Подзідзей, Ніні
Сторчевській, Юлії Ісаковій, Романові Горщалю, Ользі Мельничук, розповідають про
сільські події та людей. Усі працівниці – літнього віку, мають дітей, дехто обзавівся
зятями й невістками, надбав уже онуків. Люблять свої сім’ї та село. Визнають,
що воно поволі трансформується в містечкову інфраструктуру. Он уже й район
цегельного заводу обслуговує їх відділення, а це ж місто. Цьому посприяв і
найстаріший сільський голова Волині Микола Потапюк, який 33 роки поспіль займає
цю посаду.
–
Такого у нас більше не буде! – поглядають на посадовця.
–
Таких залишилося всього четверо на всю область, – усміхається на те Микола
Максимович.
Він
вже разом із благодійником-підприємцем Миколою Юнаком розніс подарунки для
дошкільнят, школярів і мешканців територіального центру, прийшов передплатити
«Волинську газету», виграв миску для різдвяних коржів і розповідає про рідне село.
Воно розбудувалося, провели газ, проклали дороги, хоча є і втрати. Скажімо,
колись місцеве господарство тримало 11 тис. голів ВРХ, навіть розпочало
будівництво середньої школи на 659 місць. Тепер такими новобудовами не
похвалишся. Та найприкріше, що смертність значно перевищує народжуваність. Однак
школу добудовують… З’явилися добротний клуб і бібліотека, а ось колишній
дитсадок, щоб врятувати, довелося віддати під приміщення територіального
центру. Там зараз мешкає 30 пенсіонерів, зокрема – з Льотничого. Про його
популярність у районі ходять легенди. Чергу, щоб потрапити сюди, потрібно
займати на кілька років уперед. І це також придає Льотничому міської
вишуканості.
–
А давайте провідаємо стареньких, – пропонує сільський голова, на що я радо
відгукуюсь.
Ми
полишаємо поштове відділення, яке прихистила в однім із крил
сільрада,
і йдем до сусідньої ошатної двоповерхівки.
–
У нас «Волинську газету» люблять, – каже директор Територіального центру Любов
Столярчук. – Вже багато років її передплачуємо і не шкодуємо.
Серед
наших читачів Всеволод Тихонюк, Михайло Федотов, Віра Росікос, Варвара
Стрільчук, Надія Новосад, Олена Козлюк, Василь Птіцин, Матрона Куц, Ярослав
Фурманюк, Євгенія Калитюк, Надія Матвіюк, Катерина Парфенюк, Євгенія Тимощук,
Надія Шилінговська і навіть найстаріший 93-річний Йосип Міщук. Але й працівники
терцентру Олена Шушняк, Зоя Коба, Надія Бережанова, Олена Федина та інші
люблять почитати цікавинки. Голова профспілкової організації Людмила Широчук показує
фотоальбоми, у яких світлини з різних урочистих подій, вечорів та зустрічей.
Дізнаюся, що Льотниче має свій університет. Нехай і Третього віку, але
університет. Його також створила директор терцентру разом із працівниками. Він
успішно діє не тільки у Льотничому, а й в Устилузі.
Оглядаю
двоповерхове приміщення: кімнати, де мешкають, прикрашають вишивані картини.
Затишно у коридорчиках. Гостьова – з телевізором, фітнес-баром. Є своя церква,
у якій щосуботи службу править отець Іван. Пані Людмила звертає увагу на ікони
– багато хто з постояльців привіз їх із власної домівки. Кожна така домашня
іконниця (по дві-три) обгорнута вишиваним рушником. Пожильці мають можливість
помолитися до своїх ікон.
–
А ці дві великих картини-ікони передала до територіального центру моя свекруха Ганна
Шушняк із с. Угринів Львівської області, – показує Людмила Широчук.
У
терцентру є благодійники. Свого часу спонсорську допомогу надала навіть
громадянка Німеччини Ольга Томас. Не забуває про стареньких підприємець Микола
Юнак, що балотувався по цьому округу в депутати до Верховної ради. Працівники
просять передати подяку також завідувачу сектору людей похилого віку та соціальних
послуг департаменту соціального захисту населення облдержадміністрації
Валентині Ковальчук та її колезі Марії Глині.
Влучивши
момент, провідую і школу. Одразу відчувається, зодчі збудували цю двоповерхівку
для міста, точніше – для майбутнього мікрорайону, яким, віриться, колись стане
Льотниче. Цій школі теж потрібна допомога. Директорці Надії Кревській із
сільським головою Миколою Потапюком та підприємцем-благодійником Миколою Юнаком
важко буде дати лад просторим коридорам, класним кімнатам, дверям та вікнам,
підвальним приміщенням. Надто великий об’єкт. У кабінеті української літератури
і мови застаю дев’ятикласників. Розповідаю про газету й літературні події. В
очах – цікавість… Знайомлюся із заступником директора школи–завідуючою
дитячим садком Тетяною Черкез. Під садочок віддано ціле крило. Його відвідує 53
дітей, ще 32 дітей чекають, доки пройде реконструкція 2-го блоку. Тетяна
Миколаївна представляє своїх колег: «Вихователь-методист, відмінник освіти
Світлана Воробей має 32 роки педагогічного стажу. Віддані праці і дітям
вихователь Олеся Зінчук, її помічниці Оксана Скиць та Юлія Джус, а про кухаря
Людмилу Кислюк і взагалі ходять легенди, за її рецептурою сирники та ліниві
вареники готує усе село.» Дуже потішив мене і шкільний музей історії та побуту
села. Його створила заступник директора з виховної роботи, педагог-організатор
Олена Гус.
–
Перетягнула з домашнього горища сюди навіть скриню, – розповідає Олена
Петрівна. – Деякі речі передали сусідка Ніна Рарата, завклубом Ольга Мельничук,
Любов Хільчук.
Показує
експонати, розповідає про їх авторів.
– Цю
сорочку для свого судженого вишивала бабуся Галина, – демонструє вишиванку з
унікальним орнаментом. – А ця збереглася ще від прабабусі Василини Кислюк. Це
дісталося від Олени Ващук, якій понад сто років.
Старовинні
вишиті рушники, картини, килимки, простирадла, подушки збадьорюють доброю
енергетикою. Дерев’яні та солом’яні вироби, ікони, навіть пучечок свяченого
зілля дають уяву про те, як жили наші пращури. Олена Гус – випускниця ВНУ ім.
Лесі Українки, має дві вищі освіти – педагогічну і економічну. Та вечорами у
вільний час вишиває ще рушники і хоругви для церков…
Ось
такі наші читачі… Покидаючи цю вуличку-село, думалось, що конче потрібно
зберегти не тільки місцину, яка дала назву селу, а й пам’ять про людей, які
творили і творять цю містечковість.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора: передплатниці
«Волинської газети».