В складі жіночого батальйону г/о
«Волинський щит» я опинилася в психоневрологічному відділенні обласної
психіатричної лікарні. Ми вирішили відвідати бійців, які воювали в зоні АТО, та
пригостити їх смачненьким.
Непривітна
сіра будівля психіатричної лікарні, облізлі малочисельні лавочки на такому ж
непривабливому подвір’ї справляли гнітюче враження.
Подумалося: а як же почуваються тут хворі, котрим, як нікому іншому, потрібне
позитивне оточення…
На
відміну від території, персонал лікарняного закладу виявися дуже добрим і до
нас, і до хворих. Нас безперешкодно провели в хол, де рядочком, під стіною,
притулилися кілька столів, накритих клейонкою. На одному з них стояли картонні
коробки з печивом та іншими солодощами. Волонтери тут бувають, зробила висновок
я. Чергова медсестра покликала хворих до нас. Уява малювала зустріч із
похмурими чоловіками, у яких відсторонений погляд і які депресивно мовчазні…
До нас
несміливо вийшли з палат шість, різних за віком чоловіків. Так само ніяково
прийняли наші пакунки, примовляючи: «Навіщо…у нас тут усе є. Краще б дітям це
передали».
Після наших
загальноприйнятих фраз підтримки, хворі запропонували нам чаю або кави. Добре,
що ми погодилися. Чоловіки помітно пожвавилися і з ентузіазмом приступили до чайної
церемонії.
Бесіда
поступово набирала обертів, і вже скоро ми всі почувалися, ніби давно знайомі
між собою. Поступово епізоди з того, їхнього життя там, на Сході, шокували нас
і болючим відлунням вдарили в нашу свідомість. Ми собі і уявити таке не могли…
Сорокалітній
доброволець із «Айдару» опинився на Сході ледь не з Майдану. Три перших місяці
воював у власних літніх туфлях. Аж доки волонтери не взули, не вдягнули.
Згадував, як під час затяжного обстрілу з «Граду» примостився біля яблуньки,
щоб хоч на кілька секунд задрімати. А тут комар у руку жалить. Зриваєшся і
кричиш: «От, с…ка, спати заважає!» Ця фраза, ділиться, стала жартом: гради – спати
не заважають, а комар…
Решта
хворих – переважно з 51-ї бригади. Один із них потрапив у полон. Завдяки зусиллям
волонтерів повернувся додому. Але моральне знущання, надзвичайне приниження
призвело до лікування у цьому закладі. «Краще б мене побили, фізично катували»,
– згадує військовий.
«А
знаєте, яку каву ми пили? – запитує інший. – Як почався обстріл із самого
ранечку і до вечора, то не до їжі було. Тож ми із сухпайка насипали собі в рот
каву, зверху – цукор. А тоді зачерпнувши долонею води з найближчої калюжі,
заливали усю ту суміш»…
– Хлопці,
чи відчували ви підтримку з боку держави? – запитав хтось із жінок.
Голосно
засміявшись, військові відповіли:
– По тисячі гривень дав Єрємєєв. Це було перед
виборами. А так – більше нічого. Ну, форму та взуття видали. А ось бронежилети,
якими була навантажена ціла фура, чомусь не хотіли дати. Ми ультиматум: «Якщо
хочете, щоб ми йшли під кулі, то дайте!» Дали. На 14 чоловіків – 8 бронежилетів.
Хлопці
обурювалися, що у владі ніяких змін на краще для простих людей не відбулося.
…Коли
хлопці вийшли на перекур, я запитала у чергової медсестри, чи важко працювати з
такими хворими. Вона відповіла, що перший хворий був найважчий – Ваня Дячук,
який вийшов з «іловайського» котла. Він не виходив із депресії, майже не спав…І
коли почав говорити, то всі полегшено зітхнули. Часом доводиться вислуховувати
наших військових ледь не до другої ночі. І я розумію, що спілкування для них
зараз – найголовніше…
Прощаючись
із бійцями, ми запитали у них, що принести їм наступного разу. Вони майже хором
відповіли: «Нічого не треба. Просто приходьте!»…
Ірина ШАБАЛА.