Миколаївна:
життя поміж двома війнами.
Волосся у неї – мов у найкращої модниці!
Вифарбуване літами: вже й не сиве, а біле-біле. Це Миколаївна – наша техпрацівниця.
Щодня проходиться кабінетами із віником та шваброю. А сьогодні у неї ювілей – 70.
–
Галино Миколаївно, дозвольте зробити Вам невеличкий подарунок! – беру із рук
віник. – Позамітаю кабінет, а ви відпочиньте.
Та
за якусь мить ювілярка відпрошує своє знаряддя праці: «Не позбавляйте мене моєї
роботи!..»
Віддаю
віник і бажаю іменинниці міцного здоров’я та дожити до ста. Вона ж пригадує
історію про столітню прибиральницю, котра працювала на одній із нововолинських
шахт.
–
Доки працювала, той жила, – каже. – А тільки звільняли, і не стало… Людина
живе, допоки потрібна людям.
–
Галино Миколаївно, ми Вас любимо. Працюйте на здоров’я! – сказали на те з
колегами і стали розпитувати про її життя.
–
Народилася у дорозі, коли батьків виселяли з Холмщини, – поринає у спогади. –
Мати вже мала двох дітей, доїхала до П’ятихаток. Там на станції і народила.
Була зима…
Згодом
батько із Дніпропетровщини дістався на Волинь, щоб підшукати місце для
проживання. За якийсь час мати з дітьми помандрувала за ним. Так Галина Кужава
опинилася в Луцьку, навчалася у луцьких середніх школах №2 і №3. Після
закінчення 11 класу влаштувалася на Луцьку швейну фабрику, пропрацювала там 38
років. Була однією з найкращих кравчинь… За життя стільки всього пошила, що у
її вироби можна було б зодягти маленьке містечко. Вийшла заміж, прийняла
чоловіче прізвище Міхуля народила трьох дітей, у тридцять п’ять залишилася
вдовою…
–
Із трьома дітьми на руках, – змахує непрохану сльозинку. – Найменшенькому Петрові
виповнилося тільки п’ять рочків. Добре, що старшенькі Микола й Оксана вже
підросли… І хоч працювати доводилося у три зміни, якось давала раду…
Після
виходу на пенсію стала підпрацьовувати прибиральницею в управління преси, а
пізніше і в редакції «Волинської газети». Тут теж дивовижний сюжет доля приготувала.
Чиновники переїхали в інше приміщення, працевлаштувалися, а Миколаївна їм
виявилася…зайвою. Тому головний редактор одразу постановив: прийняти Галину
Міхулю в штат працівників газети!
–
Миколаївно, скільки у вас онуків?
– Шестеро
онуків і п’ятеро правнуків! – усміхається. – Вже меткі і вправні, прийшли на
мій день народження, стіл накрили, сто тостів і побажань сказали… Гарні діти,
онуки і правнуки ростуть. Радію за них. Тільки оця неоголошена війна на Сході
України смутить. Це ж, виходить, що моє життя втрапило між двох війн. А ще ж
була й третя в Афганістані – на неї призивали сина, і ніхто не питав
материнського дозволу. Патріотичний обов’язок – воювати…
Іноді
в пошуках героїв публікації доводиться їхати за сотні кілометрів, а
виявляється, вони працюють поруч. Скромні, ввічливі, трудолюбиві… І про них
можна писати повісті і романи…
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На
фото: Галина Міхуля.