Звичайне знайомство під час звичайного
відрядження у с. Затурці Локачинського р-ну. А ж тут чую: «Я Зінаїда Музика,
мешкаю на вулиці Липинського». Це ж треба! «Ну, у вашому житті точно має бути
місце для музики!» – відповідаю.
Зінаїда
Дмитрівна посміхається. Чесно кажучи, вона взагалі без посмішки до людей не йде
– це стало зрозуміло згодом. А поки знайомимося.
–
Моя біографія дуже цікава, – зазнається. – Вже хоча б тим, що я – корінна лучанка,
котра волею долі переїхала і лишилася на все життя у Затурцях. Мій тато
військовий – так потрапили до Луцька. А згодом пішла вчитися – у педінститут,
звісно. Закохалася в одногрупника Анатолія Музику, з котрим після третього
курсу одружилися. От уже 55 років у парі.
Так-от.
Після завершення навчання, аби забрати диплом, у часи «славетного» Союзу треба
було десь влаштуватися на роботу. Причому направляли тоді студентів на Полісся
– у глухі села. Думали-гадали наші молодята Музики, що робити, тим більше, син
у них уже народився. І так із Божою допомогою та підтримкою добрих людей
вдалося влаштувалися у Затурцях. То тепер Зінаїда Дмитрівна дякує за це Богові.
А тоді…
–
Біда: я сама городянка, а тут – село! – сміється сама із себе співрозмовниця. –
Ото поїхали. Прибули на місце. Добре, що від Торчина недалеко, думаю, та й
школа така нічогенька. Тож і погодилися. Звісно, на тимчасову тимчасовість.
Жити
спочатку толком не було де. Але партія, велика і єдина, аби тільки молоді люди
лишилися, береться зводити для них будинок. Тепер причини відмовитися від
Затурців не було, хоча у Луцьку вже чекала робота, квартира…
– Мені
дуже було ніяково. Я села ніколи не бачила. Перше, що здивувало: незнайомі на
вулиці вітаються, – каже Зінаїда Дмитрівна. – А потім ми посадили картоплю. Чоловік
– хлопець із села, то для нього це все нормально, а я сіяти її чомусь збиралася.
Він про мене анекдоти потім розповідав.
Але
розпочали одразу серйозно – з 10 соток бульби! Пані Зінаїда була тоді на
городі, але картоплю не «сіяла». Коли ж настала осінь і її довелося викопувати,
то на радощах, пригадує, підкидала її вгору, при цьому вигукуючи.
На
щастя, все у них із селом склалося, хоча було дуже важко. Адже навчання у школі
– в дві зміни. Мала, крім того, багато позакласної роботи, а ще – маленькі діти.
Проте якось так сталося, що школярі полюбили її, вона – дітей.
У
селі Зінаїду Дмитрівну хвалять, колишні учні вітаються на вулиці, ходять у
гості, а хто далеко – пише. От, наприклад, Едуард – колишній розбишака – став військовим
і живе тепер у Сибіру, досі шле телеграми. Дуже цікавим хлопчиком був, пригадує
колишня вчителька…
–
От такий випадок. Приходить жінка у школу і скаржиться, що він побив їй курей.
А він у відповідь: «І правильно зробив, бо вона набрехала: сказала, що я їй всі
кури побив, а я тільки 5! То я взяв і добив!» – сміється пані Зіна. – Або таке:
приходить один учень до мене додому і як закричить: «Ой, Зіна моя, Зіна!». На
руки бере і цілує. А потім: «Твою мать…» Він інакше просто не вмів висловити
почуття.
Коли
помер свекор, розповідає ще Зінаїда Музика, свекруха попросила забрати корову.
А мешкала вона аж у Бродах, що коло Києва. То чоловік і поїхав. Привіз він цю
корову. Хотів, правда, забрати й маму до себе, а вона ніяк…
– Словом,
привіз він ту корівчину, – знову усміхається жінка. – Я до неї не підходила, бо
не знаю, що робити, а він не має коли за роботою. Знаєте, згодом я до тієї худоби
так звикла, так її полюбила… І годувала, і доїти навчилася. Свекруха таки приїхала до нас – десь через 2
роки. Але я все одно вже корову сама гляділа – нікому не довіряла.
Сини
Зінаїди Дмитрівни давно виросли, вже подарували онуків. Живуть у Луцьку. А вони
з чоловіком зі своїх Затурців – ні ногою. Навіки поселилися на вулиці імені
Липинського. Так-от, щодо музики.
Зінаїда
Дмитрівна знову жартує. Каже, мовляв, хіба тим причетні, що удвох із чоловіком
співали у місцевому хорі.
– А
от мій батько був музикантом, служив у військовому музичному взводі – тоді він
дуже славився. Грав на басі. Крім того, тато – вихованець педагогічної колонії Антона
Макаренка, тож мені долею судилося стати вчителем. Грав тато в оперному театрі
у Харкові, – з гордістю каже.
А
те, що до прізвища «Музика» не має жодного стосунку, то й нехай. Адже дівоче прізвище
Зінаїди Дмитрівни ще милозвучніше – Смакота.
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.