Волинські
бійці та їхні сім’ї стали для волонтерів дружною родиною.
У невеличких кімнатах колишнього військкомату
– як у рукавичці. Комп’ютери, одяг, «буржуйки», святкові ящики з подарунками. І
– завжди людно. Одні тут щодня й іноді – ночі. Інші заходять вряди-годи. А
немало й таких, які вперше переступають поріг та відразу витирають ноги у шмату
із написом «Янукович – наш президент».
На
новеньких тут реагують запитанням: «Чим можемо допомогти?». Бо майже півроку
тому частина Ковельського військкомату перетворилася на Центр допомоги бійцям
51-ї ОМБР. А підтримувати волинян волонтери почали ще з періоду Майдану, за що ковельчанка
Наталія Попова-Соколова стала «Людиною року 2014» у номінації «Добрі справи».
– Ви
на безлад не звертайте уваги, – перепрошує ще одна волонтерка, Аня Півень. – Ось
хлопцям на Схід теплий одяг збираємо. Добрі люди скинули в коридорі, а наші
дівчата відразу по ящиках сортують.
Доки
шестеро жінок, як мурашки, копошаться над довгожданою допомогою, ми з Анею
відходимо побалакати в тихішу кімнату. Там, де все заставлене різнокольоровими
ящиками з англомовними написами.
– Це
мій робочий кабінет, – жартує жінка. – Раніше, після так званого Іловайського
котла, я курувала напрям «Вантаж-200»: допомагала привезти загиблих волинян,
похорон організувати, надати соціальну підтримку родинам, які лишилися без
батька чи сина. Тепер, дякувати Богу, більше займаюся приємними клопотами: мій
напрям «Допоможи малечі, якій війна лягла на плечі».
Аби
відволікти обездолених діток од сумних думок, їм Центр влаштовує святкові
ранки, розвозить дарунки, пропонує відпочинок. А щоб усе це забезпечити, стукає
в усі можливі двері.
– Ще
восени через соціальні мережі я звернулася до української діаспори, у
закордонні благодійні фонди, – продовжує пані Анна. – Невдовзі на зв’язок
вийшли українці з Лондона, взяли інформацію про кожну волинську родину, в якій
війна забрала тата у дітей. І ось будь ласка – величезні різнокольорові ящики,
кожен із яких адресований конкретній дитині та вміщує одяг, солодощі, шкільне
приладдя.
– Коли
вітаємо сиріток зі святами, очі дітей світяться радістю. А от їхні мами хоч
усміхаються, але в погляді все одно невимовна туга, – зізнається співрозмовниця.
– Аби підтримати вдів, ми постійно з ними зідзвонюємося, навіть у сауну разом
ходимо (такий собі «дєвішнік»). У трьох лишилися після чоловіків автомобілі, і
я загітувала жінок на курси водіїв: мовляв, машиною легше дітей до школи
відвезти, закупки провести. Тобто всіма можливими способами стараюся повернути
вдів до думки: життя продовжується.
Непросто
спілкуватися волонтерам і з родинами, чиї рідні досі або в полоні, або безвісти
зниклі.
– Переживши
зникнення сина, я відразу після його повернення стала волонтеркою і курую
відповідний напрям, – долучається до розмови Ірина Панасюк. На її робочому
столі – комп’ютер, де повний перелік військових 51-ї бригади, доля яких досі не
відома. За спиною – дошка із номерами всіх офіційних відомств та неофіційних
центрів, які розшукують бійців.
– Одразу
після Іловайського котла роботи було стільки, що вам не передати! – зізнається
Ірина. – Безперервні дзвінки, записи, розмови. Ми отримували прізвища, імена,
по батькові зниклих, створювали кожному особисту картку, куди поміщали фото,
опис найдрібніших ознак (шрам, родимка, татуювання, особисті речі). Всю
інформацію надсилали в СБУ та волонтерські центри на Сході.
Непросто
було, зізнається Ірина Панасюк, умовити родичів здати генетичний матеріал на
експертизу. Бо ж мати чи дружина навіть на підсвідомому рівні втікає од
страшної звістки.
–У
такому випадку ми йшли на хитрість і просили робити експертизу, аби
переконатися: їхнього сина або чоловіка якраз нема серед загиблих. І бажання
людей повернути надію спрацьовувало. А от коли рідним потрібно було їхати на
впізнання – це було дійсно тяжко, – зауважує волонтерка.
У
такі моменти не раз мати відмовлялася вірити, що частинка тіла у морзі – то її
син. Ставалося, котрась із жінок знаходили серед частин тіла руку і казала: «То
мого сина», а їй у відповідь говорили: «Цю руку вже назвала синовою інша жінка.
Подивіться ще».
– Тому
всі ми молимося за те, аби зниклий безвісти із часом знаходився живим. Хай
навіть у полоні, – додають члени Ковельського центру допомоги бійцям. Бо тоді
клопоти хоч і довготривалі, але кожного звільненого вся Волинь зустрічає, як
рідного.
За
останній період волонтеркам удалося з’ясувати місце розташування понад сотні бійців.
А от про 11-ть поки що жодної інформації.
–Є
в нас такі військовослужбовці, про яких товариші, котрі повернулися, казали:
точно бачили їх живими. Але в списках полонених зазначених прізвищ нема. Так
само як нема про них підтверджень після проведення генетичної експертизи. Є
випадок: військовослужбовець із Дніпропетровської області офіційно зарахований
до 51-ї бригади, але жоден боєць із бригади, глянувши на фото зниклого, не
впізнав його, – каже Ірина Панасюк.
Аби
допомагати волинянам, які повернулися з війни, організовують психологічні
тренінги, лікування. Тим, які зараз на передовій, волонтери продовжують збирати
теплі речі та засоби обігріву. До роботи залучають дорослих і дітей, релігійні
громади та освітні заклади. Разом готують сухі борщі, виготовляють речі із
національною символікою, плетуть маскувальні сітки. І радіють із того, що
довкола благодійницької роботи згуртувалася вся Волинь.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.
