«Да будь я нардепом від Партії Р,
І то би не скиглив, не плакав…
Вкраїнську я вивчив би тільки за те,
Що нею Азаров «балакав»…
Ці віршовані рядки я написав
більше року тому, коли Микола Азаров ще сидів у кріслі Прем’єр-міністра
України, був всемогутнім та послідовним ненависником усього українського. Подав
ці рядки в редакцію однієї з обласних газет. Там почитали написане і сказали:
«Як Ви можете таке пропонувати?! Цей уряд добре працює, він нам гроші дає! Не
будемо ми такого друкувати!!!».
І пішов я ні з чим із тієї
редакції. Зайшов в іншу, так би мовити, незалежну. Але й там мені відмовили
друкувати мій вірш із таких самих міркувань. Спочатку дуже прикро мені було… Але
постійно думав: невже я щось погане написав, таке, що не варте публікації? І
тоді знав, і тепер переконаний: нічого крамольного я не писав. Я не кажу вже
про вчинки Миколи Азарова, який був вірним поплічником Віктора Януковича, а
звертаю увагу на мову, якою він звертався до громадян України: таким суржиком
навіть неосвічена колгоспниця ніколи не говорила, не кажучи вже про державного
діяча такого високого рангу!
Тому й виступив із критикою.
А зараз пишу ці рядки-нагадування, бо й у новій владі є чимало міністрів та
народних депутатів, які взагалі не говорять українською мовою!
Не знаю, чи доля Миколи
Азарова та йому подібним стане для когось наукою, але переконаний: українська
влада зобов’язана говорити українською! А інакше нехай нардепи та урядовці
шукають собі інше місце роботи в іншій країні.
І ще одне скажу. Після
невдалих спроб надрукувати цих чотири рядки (а також багато інших матеріалів),
я вирішив припинити передплачувати ці газети. І не шкодую.
Микола ШАФЕТА,
пенсіонер,
с. Сьомаки Луцького р-ну.
На малюнку Юлії ПЕЦУХ (ідея Ірини Фаріон): карикатура,
за яку 2004-го щодо авторів було порушено кримінальну справу, 2014-гостала
реальним маршрутом втечі Азаровщини в Росію…