Дмитро Брик загинув 25 серпня 2014-го, а
через 4 дні йому б виповнилося 21…
Батьки
хлопців, імена котрих написані буквами смерті у списках Героїв, зазвичай
розмовляти не хочуть. Чи не можуть. Особливо мами. «Я не маю більше сили
плакати. Мені важко», – розпочала наше знайомство Руслана Брик, мама Дмитра –
військовослужбовця зі Старого Чорторийська Маневицького р-ну, котрий загинув
кривавого серпня 2014-го під Іловайськом.
Молодший
сержант 3-го механізованого батальйону 51-ї окремої механізованої бригади
Дмитро Брик, як і тисячі українських хлопців, і не здогадувався, куди його
відправлять. Так, він недавно повернувся з армії. Але хіба одне можна порівняти
з іншим?..
«Загинув
у бою за Іловайськ у районі смт Кутейникове. 3-й батальйон бригади опинився в
оточенні біля Березного, Оленівки, перебували під постійним артобстрілом. Під
час танкової та артилерійської атаки російських бойовиків під Іловайськом та
Старобешевим та обстрілу з РСЗВ «Град» 25-26 серпня загинули та потрапили у
полон десятки військовослужбовців 51-ї бригади».
«Сьогодні
був чорний день для 51-ї бригади. Ще страшніший за 22 травня, коли терористи
розстріляли блокпост під Волновахою».
«Інформація,
яку попросили оприлюднити родичі офіцерів 51-ї ОМБР: сьогодні в Іловайському
районі Донецької області силами дивізії ВДВ РФ у полон захоплено близько 40
солдатів та офіцерів 51-ї бригади. Внаслідок оточення та боїв загинула невідома
кількість бійців, ймовірно – десятки…»
«Загинуло
багато, дуже багато. Не називають точну кількість, чекають, що десь
прориваються… Але цифра близька до кількості полонених».
«Не
люблю писати негативні пости, в усьому намагаюся знаходити позитив. Але не можу
тримати це в собі! Біль переповнює! Телефонують дружини, матері, просять знайти
їхніх рідних, з якими немає зв’язку. А я не знаходжу у собі сил, аби сказати їм
правду: їхніх рідних уже немає в живих… Сьогодні чорний день для Волині і 51-ї
бригади. Прошу, помоліться за наших хлопців! Царство небесне…»
…Тоді,
коли соціальні мережі рясніли такими повідомленнями, мало хто хотів вірити у
страшну правду. Легше було думати, що волонтери помиляються, не відають про
ситуацію. Тепер знаємо: таки не відали, бо масштаби трагедії під Іловайськом так
і не осмислені – ми прощаємося з нашими військовослужбовцями досі. Батьки із
жахом очікують результатів експертизи ДНК, бо невідомий солдат раптом може
виявитися їхнім сином…
Дмитро
Брик не став невідомим солдатом. Про його героїчну смерть знали майже одразу.
Правда, похоронити сина батьки змогли через тиждень після загибелі.
«Діма
народився 29 серпня 1993 року. Він – із трійнят, дві сестрички лишилося.
Був,
як і всі», – каже мама Руслана. Вона працює листоношею на місцевій пошті. Добра
дуже, щира, відгукуються колеги та люди у селі. Співчувають. Лихо таке для
матері…
Родина
Бриків завжди жила в Старому Чорторийську – їх тут знають усі. Діма тут ходив у
садок, школу.
«Шустрий
такий був, любив спорт, завжди брав участь у змаганнях. Он медаль є. А грамоти
позабирали у школу – мають зробити дошку пошани. Мав дівчину – з Оконська (село
Маневицького р-ну, – авт.), планували
одружуватися», – після нетривалої паузи наше спілкування таки продовжуються.
Як
усе почалося? 9 квітня прийшла повістка. Дмитро поїхав у маневицький
військкомат. То була перша хвиля мобілізації. Потім хлопів відправили у
Володимир-Волинський. «Тоді Дмитро ще вчився в колківському училищі на шофера.
Я їздила в Маневичі, просила, щоб дали довчитися. Відмовили. Мовляв, потім
приїде, та й довчиться… Діма один раз приїздив із Рівного – з полігону: о
10-й приїхав, а в 14.00 наступного дня поїхав назад. Скрізь він був: одразу – під
Волновахою, тоді, коли наших хлопців перестріляли. Казав, що бачив, як їх убивавали,
у нього на очах усе було. Із самого початку він перебував під командуванням майора
Палінкевича, котрий загинув. Леонід – командир бригади, Діма – командир
гранатометників, молодший сержант. Дзвонив щодня – вранці і ввечері. Просто два
слова скаже, що все добре, – і все… І от того вечора я ще о 8-й вечора
дзвонила, а потім хто йому вже не телефонував – Діма не брав трубку… – знову
пауза, а тоді раптом крізь сльози: – Розказати, як ми його забирали звідти? Наступного
дня – у понеділок – уже знали, що Діми серед живих нема. У Маневичах же нам нічого
не казали. Потім чоловік подзвонив, а Дімин телефон узяв якийсь донеччанин і
сказав, що він їде шукати Дмитра, а телефон поки буде у нього. Попросив, аби ми
передзвонили через годину, потім – через дві, три… Було очевидно, що Діми нема.
Ми дзвонимо. Той або не бере трубку, або нічого не каже. А потім сестра вже прямо
запитує: мовляв, вона зв’язалася з хлопцями, котрі були з Дмитром, по
Інтернету, і питає, чи то правда, що Діми нема? Так він і сказав тоді, що
правда. Пояснив, що телефон узяв, аби ми не дзвонили і не видали хлопців, які
там лишилися.
Поїхали
ми одразу в Маневичі. Там кажуть: у наших зведеннях такого немає. Тож хлопці
або живі, або в полоні. Ніхто нічого не знає!.. Врешті нам сказали, що в середу
буде виїздити машина, а в п’ятницю привезуть тіла загиблих. Нам уже до того
часу подзвонили звідти і сказали, що Діму доправили у Волноваху.
…Ми
чекаємо, бо ж сказали, що машина з військкомату вже виїхала. Нам телефонують звідти.
Ми, мовляв, запевняємо, що машина досі на місці. Нам у відповідь – нема ніякої
машини, приїздіть – тут їх тринадцять убитих! Сказали, що так просто ніхто тіла
не віддасть, бо кількох хлопців треба опізнати, мовляв, передамо вам тіло, ви
відкриєте труну, а там – не ваша дитина…
Діму
можна було впізнати за тим фото, що ми передавали. Але… Ми їдемо у райраду в Маневичі
– ніхто нічого не знає. Нам все кажуть, мовляв, машина вже виїхала звідси, а
судмедексперт телефонує, що ніякої машини нема. Дзвонимо до воєнкома в Луцьк –
автовідповідач.
Збираємося
та їдемо на Луцьк – брат повіз машиною. Зв’язуємося з обласною радою, визвали
туди воєнкома, кажемо, що самі поїдемо. Це ж уже майже тиждень минув…
Тільки
тоді він повідомив, що дійсно потрібні батьки для упізнання, адже убитих багато
– експерт не віддасть так тіл. Якби ми самі не добивалися, то ніхто їх тоді не
забрав би. А так ми Діму привезли в неділю ввечері»…
Похоронили
Дмитра Брика 1 вересня 2014-го у рідному селі. Звісно, його могила завжди у
квітах – то єдине, чим тепер односельчани можуть віддячити своєму Героєві за
мужність.
«Який
захист мав? – відповідає запитанням на запитання мама. – Сільська рада зібрала
на бронежилет, каску сільський голова завіз – через тиждень вона до Діми
потрапила. Він не був у бронежилеті тоді. Але якби й був, то це б його не
врятувало – у Діми всі груди були в осколках… А він же тільки з армії
повернувся – мого сина не повинні були забирати на війну…»
…Дмитро
Брик був наймолодшим командиром мінометного розрахунку. Його бойовий побратим
Сергій Байцим, котрий через поранення перебував на лікарняному ліжку, пригадує:
його товариш був вправним солдатом. А ще – дуже сміливим. Тому й загинув, бо
став рятувати водія палаючої машини.
–
У вільну хвилинку з Дімою завжди згадували наше село, школу, друзів та рідних. Мене
поранили на блокпосту поблизу містечка Кремінна. Саме Діма проводжав до
«швидкої», – розповів журналістам маневицької районної газети «Нова доба»
Сергій. – …А 25 серпня – дзвінок від товариша. Чую голос тремтить: «Серьога,
немає вже нашого Дімона, і комбата нашого немає…»
Світлана ДУМСЬКА.
Фото із сімейного архіву
родини БРИКІВ.