«…А війна для
людей – то пекельная рана,
Йшли солдати у бій, йшли у гори Афгана.
Та пустеля страшна лиш життя забирала,
І війна за
«ніщо» дуже довго тривала…»
15 лютого – День вшанування учасників
бойових дій на території інших держав, річниця виведення військ колишнього СРСР
з Республіки Афганістан.
26 років тому в Афганістані
закінчилася десятилітня військово-політична спецоперація Радянського Союзу. Її
ще називають чужа війна. Війна на нерідній землі, у незнайомій місцевості зі
складним рельєфом. Та не лише у цьому була важкість, а й у незрозумілій ідеї
проведення самої війни, абсурдних наказах.
«Минають дні, ідуть роки.
Життя листки перегортає.
А біль Афгану – навіки,
В душі чомусь не замовкає.»
Кажуть, що час – найкращі
ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто повертає усіх назад, болять рани у
спогадах, стогнуть душі у страшних снах. І спогади ці повертаються особливо
сьогодні, ятрять серце, коли війна уже на нашій рідній землі, коли так само
змушені воювати хлопці, а їх удома моляться-чекають та сивіють батьки, дружини,
рідні… Про це і говоримо із працівником державного підприємства «Любомльське ЛГ»
Валерієм Світящуком.
Валерій Миколайович, житель
села Коцюри, працює слюсарем в автопарку лісгоспу понад 20 років. Його щоденний
клопіт – швидке повернення машини-лісовоза чи трактора до роботи. Вміло
провести ремонт, аби не збити графіка їх виїзду на лісосіки чи посадки, чим
належно підтримати темп виробництва і ведення лісогосподарства на підприємстві.
Так і проходять робочі будні – у справі із механізмами, запчастинами,
виявленням поломок, що є уже звичним і рідним для слюсаря Валерія Світящука.
Кілька слів із його роздумів і спогадів: «У мирі та спокої всюди добре, і
робота тоді легко йде. А війна є війна. Це слово саме за себе говорить. Півтора
року я жив у тих страхіттях. Призвали мене в армію, а далі – відправили в Кабул
на учення, потім на точку в Асадабад. Я був водієм, возив солдат, але на війні
усі воюють… Всяке переживали і, здається, що людина до усього звикає, так і
бійці: до стрілянини, небезпеки, нелегких умов, проте радість повернення не
забудеться. Як то чекав того дня, прийшов додому 1983-го. Здається, за той час
вічність пройшла…»
Як ніколи, сьогодні розумієш
тих, кому доводилось воювати, дивитись смерті в очі. І так щиро бажається, щоб ніхто
не знав війни, так хочеться миру на рідній землі.
Люба ХВАС.
На фото автора: Валерій Світящук.