–
Катю, Олеся пропала. Вже й не знаю, що робити. Ото як іще до Надійки у Луцьк
поїхала, так і нема досі. В міліції кажуть – почекайте три дні, тоді заяву
напишете, як не вернеться, – тітка Оля то плакала, то враз ставала така
серйозна, наче не про дитину свою говорила, а про дядька Петра, який у школі
директором.
Мене таке вже трохи лякало, хоча,
чесно кажучи, бідкатися не було ще причини. Не подумайте: я не хочу нічого
поганого сказати про Олесю, але вона могла втнути ще й не таке. Колись,
пам’ятаю, всеньке село гуділо, що вони удвох із Сергієм поїхали в Луцьк і в
готелі жили там майже тиждень. Правда, Сергій тоді сказав, що він у відрядженні
був, а Олеся й узагалі нічого не пояснювала. Питаю: «Ти звідки?». А вона грубо
так: «З неба впала! Не бачиш?».
Олеся любить Сергія. То дурному й
сліпому у селі видно. І він, мабуть, теж. Бог його зна, чого він на тій Марині
женився, а потім діти як пішли у них одне за другим – так за п’ять літ
спільного життя уже мають п’ятьох дівчат, шостого хлопця чекають.
Сергій з Олесею ще зі школи
зустрічалися. Ніхто й гадки не мав, що вони не разом будуть – навіть учителі
жартували, мовляв, ото після випускного на весіллі погуляємо. І все до того
йшло. Але потім Сергієві як то перемкнуло. Олеся ж красуня на все село, а
Марина, чесно кажучи, ніяка: маленького росту, товстенька, та й обличчям не
надто вдалася. А він став за нею плутатися. Сам! Правду тітка Тамара казала:
підсипала вона йому щось.
Коли в Сергія з Маринкою весілля
було, то Олеся пропала на місяць. Де була – досі ніхто не знає. Мама її мало не
почорніла з горя. Всім селом шукали. А потім повернулася – наче нічого й не
сталося: весела, говірка, на вулиці з усіма жартує, на танці йде, хлопцям
голови крутить, та що там – півсела чоловіків готові були жінок із дітьми покидати
через неї. А Олеся хвостом покрутить – і понеслася далі.
Сергій на те все крізь пальці
дивився. Спочатку Олесю ніби й не помічав, а потім усі стали бачити, що вони
знову зустрічаються. Правда, стосунки ті були дивні: то він ходить селом і всім
розказує, як вони з Олесею кохають один одного, то хоч стріляй – не
признається, мовляв, навигадують баби таке.
От і цього разу Олесі не було
вдома вже третій день. Я не переживала. Мені лише тітки Олі шкода було – вона,
бідна, посивіла і постаріла за той час на два десятки літ. Але я не знала, чим
її втішити, хіба казала, що все буде добре.
Через тиждень Олеся подзвонила
сама. Коротка фраза у телефонній слухавці: «Мамо, я в монастирі тепер житиму.
Не чекай мене – краще сама приїзди. Нехай вас усіх Бог береже».
***
От уже рік, як Олеся наша стала
послушницею. Змінилася дуже в погляді, рухах, але все така ж гарна. Ісусова
наречена. Ми з тіткою Олею до неї кілька разів приїздили. Що не казала їй мама,
як тільки не питала, чому і навіщо, як тільки не просила повернутися додому. А вона
своє знає: «Мамо, я так вирішила. Мене Бог на правильний шлях наставив, а я
молитимуся за спасіння душ наших грішних».
Світлана
ГАВРИЛЮК.