мусиш перехитрити противника і багатотонною машиною орудувати, наче
ферзем», – каже волинянин Роман Олексюк.
У родині Олексюків із
Ковеля – ціла династія танкістів. Свого часу керував бойовою машиною глава родини
Микола Миколайович. По його слідах пішов старший із синів – Ігор. А наймолодший
із Олексюків – Роман – не просто відслужив у танкових військах, а й через 20
років після армії знову осідлав металевого звіра. «Бо, – зазначає, – раз дав
присягу народові України – буду їй вірним усе життя!»
Має російське
коріння, втім захищає Україну
Коли бачиш танка по телевізору чи у військовому музеї – це одне.
Та коли спостерігаєш за стрімкою атакою броньованої машини, уявляєш міць і чуєш
ревіння двигуна – дійсно мороз по шкірі. А думка про те, що керують панцирником
відважні волиняни, переповнює гордістю за наших земляків.
Серед тих, хто за тиждень-другий дивитиметься на ворога
крізь дуло гармати, – ковельчанин Роман Олексюк: боєць, коріння котрого сягає
Алтайського краю і чиї родичі дотепер благають утікати з «фашистської України»
до них у м. Бійськ, розташоване за 600 км від Монголії на Алтаї.
– Сумно зізнатися, але мої двоюрідні брати з Росії більше
вірять зомбоящику (тобто телевізору), ніж нам, своїм найближчим родичам, – каже
Роман Миколайович. – Коли, розмовляючи по скайпу, переконую: ніхто в нас тут
малюків не розпинає і російськомовних не тероризує, вони відповідають: «Просто
вам не все розповідають. А от ми (від яких Україна за чотири тисячі кілометрів)
краще знаємо».
Чути таке смішно. Тим більше, Романова мама – ковельчанка Алевтина
Василівна – до цих пір розмовляє російською, ніхто її не звинувачує в
алтайському походженні, мало того – жінка розуміє і підтримує свого
наймолодшого сина.
– Коли тато, уродженець села Бахів Ковельського району,
повернувся з армії та привіз молоденьку дружину, мама за якийсь рік-другий
звикла до Волині, з часом стала патріоткою цієї землі. І коли прийшла повістка
до війська, не стала перечити моєму рішенню. Навпаки, з розумінням поставилася,
– продовжує Роман.
Хоча рішення було дійсно непросте: лишити сім’ю, кинути
роботу й виконувати те, про що 1995-го говорив: «…урочисто клянусь народові
України завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і чесно виконувати
військовий обов’язок. …Клянусь захищати Українську державу, непохитно стояти на
сторожі її свободи й незалежності. Присягаю ніколи не зрадити народу України».
– Можливо, для когось ці слова – пустопорожній звук. Але для
мене особисто ця клятва має таку ж силу, як обітниця під час вінчання. Тільки в
останньому випадку обіцяєш перед Господом-Богом. А у першому – перед багатомільйонним
українським народом, – переконаний Роман Миколайович.
Тож коли у поштовій скриньці опинилася повістка до
військкомату, чоловік без роздумів погодився пройти медичну комісію. І щоб рідні
не хвилювалися, до останнього тримав усе в секреті.
«Горджуся своїм татом
і хочу, як він, одягнути погони»
14-річна Марійка Олексюк стала першою людиною, котрій Роман
розповів про свої наміри йти до війська. Щоби доньку заспокоїти, тато сказав:
«Я тільки на медкомісію піду». А коли успішно пройшов огляд лікарів і мав
наступного дня покидати Волинь, саме дівчинку попросив прийти його провести й
нічого не казати ні мамі, ні бабусі, Алевтині Василівні.
– Ми з татом – найкращі друзі, звикли довіряти один одному.
Тож я зробила так, як він сказав: на початку лютого прийшла до Ковельського
військкомату попрощатися. Звісно, дуже
плакала. Тато втішав. Обіцяв, усе буде гаразд. Казав, що нікого не боїться, що хоче
– аби товариші не зрадили. І головне – що життям іде ризикувати насамперед
заради мене, – пригадує Марійка.
Довго тримати в таємниці Романову мобілізацію дівчинка,
звісно, не змогла. По-перше, мусила у школі пояснити, чому пропустила уроки.
По-друге, рідні хотіли дзвонити в міліцію, адже чоловік ні додому не з’явився,
ні мобільного не брав.
– Коли бабуся Алевтина почула правду, я дуже за неї
переживала. У свої 69 і так здоров’я не має, а тут іще такий шок. Словом, вона
три дні до тями приходила, – зізнається Марійка.
Проте зараз родина вирішила жити за принципом: не можеш
змінити ситуацію – зміни ставлення до
неї.
– Ми щодня телефонуємо до тата. Розпитуємо, чим займається,
як почувається. Дуже хочу почути, що він удома, прийшов із роботи і їсть борщ,
– усміхається юнка. – Проте досі слухаю про бойові навчання, про те, як до ночі
розвантажуються бойові снаряди і що танковий бій – це як партія в шахи: мусиш
перехитрити противника і багатотонною машиною орудувати, наче ферзем.
Хоча найбільше Марійка сподівається, що її татові не
доведеться ці навики застосовувати.
–В неділю ми з бабусею їздили до тата у
Володимир-Волинський, де базується 14-та бригада. Гуляли вулицями. Розмовляли
про війну, – із сумом каже дівчинка. – Бабуся не стримувала сліз. Але витерши
їх, казала: була би молодша – сама взяла би в руки автомата і пішла
розправитися з тими, хто затіяв цю війну і на чиїй совісті – тисячі убитих
хлопців.
Та й сама Марійка у свої 14 стала по-іншому сприймати життя.
Раніше, разом із татом переглядаючи фільми про війну, думала: все це – вигадки,
яких насправді не буває. Та коли ворог прийшов на українську землю і боронити
її піднявся Роман Олексюк, дівчинка пообіцяла: виросте – й неодмінно піде татовою
стезею.
– Так, хочу стати військовою, – ще раз підтвердила
8-класниця у нашій розмові. – Спочатку, після закінчення дев’ятого класу,
спробую у Луцьку вступити до спеціалізованого ліцею. Потім – поїхати до Львова,
в Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Тільки вже не на
танкіста вчитися, а на снайпера.
Щоби ці мрії наблизити до реальності, дівчинка два роки
поспіль займається туризмом і спортивним орієнтуванням. Навіть на змаганнях виборола
декілька призових місць. Аби стати універсальним солдатом, студіює англійську
мову. А ще мріє, аби її тато швидше повертався до Ковеля. З бойовими нагородами
чи без – неважливо. Бо для Марійки він – уже Герой!
Оксана БУБЕНЩИКОВА.