Ще в 60-х роках минулого століття села Галузія
та Серхів (що нині на окраїні Маневиччини) попросилися з Рівненщини до Волині. Хотіли
бути ближчими до цивілізації. Але статусу глибинки нова «прописка» їх не
позбавила. Навпаки: у Галузії сьогодні поглядають на своїх «вчорашніх» земляків
(а нині сусідів-рівненчан) і
констатують: ті живуть краще. Саме це, а не вже забута радянська реформа,
стимулює село підніматися з колін.
Реформаторський
довід чималенького села Галузії Маневицького р-ну, що причаїлося серед
волинських торфовищ та лісів, свідчить: якість життя визначає не приписка і не
адреса. Житиме село чи доживатиме – визначають тільки його люди.
До
63-го Галузія значилася як село на Рівненщині Рафалівського р-ну. Нині ж із
колишніми земляками навіть сполучення нормального нема. З найближчим населеним
пунктом Березне поєднує хіба тільки лісова дорога. Саме відсутність більш-менш
пристойного доїзду до райцентру Рафалівка і послужила офіційною причиною місцевої
адмінреформи, після якої Галузія та Серхів стали волинськими. До Маневичів
добиратися було зручніше і ближче.
Уже
після реформи (але не внаслідок!) у Галузії з’явилася нова школа та водогін.
Обидва об’єкти зведено на так звані чорнобильські гроші, адже село потрапило у
межі так званої другої зони. Та визначальним у розвитку сіл глибинки, як
показав час, став єдиний фактор: близькість до роботодавця. Для мешканців
Галузії та Серхова таким роботодавцем переважно є торфозавод у Прилісному. Для
їхніх сусідів-рівненчан – Рівненська АЕС, що за 28 км у Кузнецовську.
«Рівненчани
швидше спохватилися. Місто стало піднімати село. У людей з’явилася робота,
стало легше добути будматеріали. А згодом тамтешні селяни почали масово
будувати теплиці й вирощувати огірки. Потроху ці традиції вже й до нас
перебираються», – констатує Галузійський сільський голова Іван Шпак.
Для
прикладу, нещодавно жителька Рівненщини, яка працювала на будівництві клубу в
селі, повважала Галузію перспективним селом і вирішила тут оселитися. Придбала
дві хати, має намір ставити теплицю й розвивати свою справу. Загалом же,
сьогодні як мінімум четверо мешканців Галузії «підсіли на огірки». Але не це, на
думку Івана Івановича, є показовим свідченням того, що глибинка за півстоліття
після реформи таки почала спинатися на ноги: «Врешті люди стали лишатися в
селі. Якщо 2010-го в Галузії було 34 хати-пустки і лише один-єдиний забудовник,
то зараз у нас пусток 8-9. Приблизно стільки ж людей будується», – міркує
сільський голова.
Зрештою,
він і сам ще років кілька тому шукав заробітків
подалі від села. Роботу, сміється, мав благодатну, як на сьогодні.
«Та…
– жартома відмахується від надокучливих запитань Іван Іванович. – Москалів
хоронив!».
І
тут же у відповідь на мої широко розкриті очі додає: «В гранітній майстерні
працював, у Москві, на тамтешньому цвинтарі. Гарно заробляли, бо послуги ці
чимало вартували. Але всьому свій час. Тепер хочеться ближче до рідних
просторів».
Повернувся
додому заробітчанин Шпак і без роботи не зостався. Земляки довірили бути, так
би мовити, за старшого. Організаторські здібності Іван Іванович із допомогою
земляків застосовує непогано, бо Галузія сьогодні виглядає не гірше за інших, а
торік відсвяткувала ще й новосілля у новенькому клубі, під дахом якого
розмістився і ФАП. Та й творчі задатки спрямовує у потрібному руслі… Дбайливо
вирізьблений герб рідного села, що красується у холі сільської ради, – його рук
справа.
А
там – лелека несе галузочку в дзьобі. Й без жодних натяків, в якому саме
напрямку рухається: рівненському, волинському чи ще якому. Головне – до рідного
гнізда. Бо яке збудує, таке й матиме. Тим часом на горизонті ж бо – нова
реформа. Яку «прописку» вона готує Галузії, для тамтешніх уже не так і важливо.
Важливо, носити галузочки справно…
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.