Німецькі
журналісти м. Мюнстер, земля Північний Рейн-Вестфалія, перебуваючи минулого
року в Україні на міжнародній конференції «Нові медіа і громадянське
суспільство», заїхали у с. Мельники Шацького р-ну. Зупинилися в центрі села, біля
хати моїх батьків. А потім ми всі разом підійшли до місця, де в роки Другої
світової війни було поховано німецьких солдатів. Але за 70 років після
закінчення війни так ніхто й не знає, що сталося з прахом полеглих…
Старожили
розповідають, що на підступах до села тоді зав’язався бій червоних партизанів
із підрозділом німецьких солдатів, які навідалися сюди. Кілька вермахтівців загинули,
решта відступили в Шацьк і згодом повернулися з підмогою. Звісно, партизани на
той час розчинилися у непрохідних лісових хащах. Вони так завжди робили: з-за
рогу вб’ють когось, потім сховаються. А вся розплата лягала на плечі
беззахисних людей… Мельники могла очікувати доля сусідньої Вілиці: за вбивство
німця-листоноші село спалили вщент.
Та
в селі тоді сталося неочікуване: назустріч каральному загону вийшов поранений
німець і пояснив, що жителі до цього бою ніякого стосунку не мають, більше того:
один із них – Митрофан Ващук – заховав його, скривавленого, у власній хаті. Так
невідомий німецький вояка віддячив своїм рятівникам – зберіг село. А вбитих того
ж дня поховали у центрі, де з давніх-давен стояла корчма, а згодом і сільська
крамниця. На місці поховання німці насипали могили і поставили березові хрести.
За розповіддю мого батька, Назара …, 19… р. н. (на жаль, уже покійного), сліди
поховання можна було помітити ще й після
війни. Аж допоки нова влада не розпорядилася вивезти «фашистів» у лісове
урочище Хороми, щоб навіть згадки про них не зосталося.
Набожні
місцеві люди, боячись турбувати прах загиблих, зняли хрести і розрівняли
могильні надгробки. В район же прозвітували,
що завдання успішно виконане: рештки німецьких солдатів розкидано по Хоромах.
Насправді, казав мені батько, німецькі солдати і досі покояться за старим
крамничним льохом. Подейкували навіть, що його будівничі наткнулися на край
поховання, бачили кості, і це внесло корективи у забудову.
Німецькі журналісти в селі Мельники.
Подібний
спогад від своєї родини чув і мій односелець Володимир Дударчук. Тому й
зупинилася вже мирна делегація журналістів із Німеччини, Польщі та України в
серпні 2014 р. біля цієї сумної місцини.
До
речі, війна у далекому поліському селі наробила багато біди. 27 вересня 1939 р.
через Шацьк і Мельники назад за Буг проривалися польські військові підрозділи,
зокрема й рештки Корпусу охорони пограниччя «Полісся» та Пінської річкової
флотилії. Зчинився великий нічний бій із 112-м стрілецьким полком 52-ї стрілецької
дивізії РККА під командуванням полковника Русіянова. З обох боків було багато
вбитих та скалічених. Самого комдива тяжко поранили, і його ледь урятували в
госпіталі.
Більша
частина жовнірів та офіцерів Війська Польського зуміла прорватися за Буг, проте
незначна кількість таки потрапила у полон.
І
що ж «визволителі»? Моторошний факт: 29 вересня 1939 р. 17 офіцерів та
підофіцерів, а також одну жінку було розстріляно за селом (тепер центральна
частина Мельників)…
Лише
9 вересня 2002 р., уже за незалежної України, за сприяння місцевої громадськості
та влади, з ініціативи польської сторони було проведено ексгумацію відомих
поховань «Героїв Вересня», яких перепоховали на Мельниківському цвинтарі.
Згодом, доки тут не було кам’яного монумента, головний редактор «Волниської
газети» Володимир Данилюк та консул Генконсульства РП у Луцьку Кшиштоф Савіцькі
зробили ще одну гуманітарну акцію: власним коштом придбали та своїми силами
спорудили огорожу довкола поховання.
У цьому районі села, за переказами, були могили.
А
за якийсь час Інститут народної пам’яті РП із допомогою органів влади
Республіки Польща та за сприяння української сторони спорудили на цьому
священному для обох народів місці гідний монумент.
Та
пошукові роботи продовжувалися, бо по навколишніх лісах та полях залишилося ще
багато невідомих поховань жовнірів Війська Польського та солдатів інших армій,
що загинули тут під час Другої світової. Тож торік фахівці «Волинських
старожитностей» виявили ще декілька загиблих у роки війни поляків і минулої
осені в урочистій обстановці перепоховали на тому ж цвинтарі. Редактор часопису
також поклав вінок пам’яті на могили загиблих від імені Благодійного фонду
«Останній солдат», який давно та конкретно опікується вшануванням пам’яті жертв
усіх воєн.
Тому
у цьому випадку з німецькими солдатами журналісти виступили ініціаторами нових
досліджень. Бо ж смерть усіх примирює, а земля урівнює в правах… Хай би вони
спочивали у мирі разом з іншими не попід крамницею, а на кладовищі… Тим паче,
що делегація німецьких мас-медійників обіцяла не так подбати про фінансову
сторону цього питання, як посприяти в гідному представленні цієї події в
інформаційному просторі Німеччини, де давно показують приклад шанобливого
ставлення до всіх загиблих військовослужбовців усіх армій.
Памятник радянським воїнам у Берліні.
Тож
редакція «Волинської газети» надіслала письмовий запит голові Шацької селищної
ради, до якої належать Мельники. Зараз обов’язки голови виконує секретар ради
Микола Боярчук. До Миколи Петровича і звернулися ми за роз’ясненням у черговий
візит до Шацька.
–
Правду кажучи, не знаю, що відписати газеті, – мовив Микола Петрович. –
Отримавши ваш запит, звернувся до місцевого священика отця Петра. Та він про
цей випадок нічого не знає. Сліду могил нема, старших людей, які могли б
розповісти, як усе було насправді, в селі також уже не зосталося.
Ми,
однак, попросили представника місцевої влади офіційно звернутися до «Волинських
старожитностей», аби перевірити факти, якими володіємо. Тим паче, у Шацьку є
представник цієї організації Сергій Демидюк, котрий має досвід проведення
археологічних розкопок та пошуків загиблих.
…А
в селі очікувала новина, добута завклубом Федором Гіричем. Виявляється, йому
довелося спілкуватися з одним із найстаріших сільських жителів, котрий у роки
війни був хлопчаком і жив у центральній частині Мельник.
–
Це Яша Штандер, – казав Федір Федорович. – Він твердить, що ніяких німців тут
нема. Через якийсь час після бою до села приїхало кілька німецьких машин,
розкопали могили і забрали чотирьох похованих солдатів. Яша ніби бачив це на
власні очі. Куди їх повезли, звісно, ніхто не знає.
Цю
розповідь підтвердила і Катерина Шамук, яка написала книгу про село.
–
Яків Пилипович народився у 1933 році, – каже Катерина Прокопівна. – Бачив
особисто, як німці лежали…
Що
ж, березові хрести на місці поховання могли простояти вже над порожніми
могилами аж до закінчення війни і приходу «других совітів». Можливо, і не всі із
сільських жителів знали правду про приїзд німецьких вантажівок, які й забрали
загиблих. Невідомо, одначе, й скільки у тому бою полягло солдатів, й чи всіх
забрано з нашої землі? Можливо, вивезли тільки старших за званням, лишивши
рядових на вічний спочинок? Але й тут кінці з кінцями не сходяться: це зараз
німецька сторона в кількох частинах України облаштувала централізовані
кладовища, куди з різних областей звозять прах усіх загиблих солдатів вермахту.
А 70 років тому нічого подібного не було: де загинули бійці, там їх і хоронили
(якщо була така можливість). Причому, німці народ педантичний, тому, як
правило, все позначали на картах. А в РККА практика була іншою: «Взять висоту,
нє счітаясь с патєрямі… Баби єщьо нарожают…».
Еге
ж, аби ж то хтось інший міг замінити кожну конкретну людину! Із с. Мельники в
1941-1944 рр. забрано на фронт 79 чоловіків… Ніхто не питав їхньої згоди.
–
32 мобілізованих рядових солдати пропало безвісти, – каже Катерина Шамук. – 27 полягли
у боях, дехто загинув у полоні…
Чимало
із них спочиває у землі Білорусі, Польщі, Словаччини, Чехії… А Харитон
Кирилович Дударчук дійшов аж до Берліна, тільки помер від ран 29 квітня 1945 р.
у польовому шпиталі.. Його прах покоїться у столиці Німеччини й досі.
Та
про багатьох навіть невідомо, де поклали свої голови, чи мають могили… Добре,
що краєзнавець, вчителька Катерина Шамук, їхні прізвища записала у Книгу історії
села. Хоч так пам’ять про вбитих та ненароджених збережеться. Але якби хотілося
рідним і односельцям знати, де поховані їхні солдатики, що так і не вийшли з
боїв…
Можливо,
зберігши спогад на своїй землі про чужих солдатів, мельниківці зможуть
сподіватись, що й про їхніх односельчан таку пам’ять хтось берегтиме по чужих
світах? І це стосується, врешті-решт, не тільки цього села…
Сергій
ЦЮРИЦЬ.
Фото автора та з архіву.