Крізь
два котли, крізь пекло Сходу – повернулися Героями!
Тяжкими берцами вони крокували бруківкою
головної площі міста. Перш ніж стати на землю рідного краю, вони пройшли Савур-Могилу,
Іловайськ, Дебальцеве… Після пережитого там за рік служби на захисті держави
Волинь звучить для них гордо і ніжно. І ця безмежна ніжність читалася в їхніх
очах.
27
березня волиняни зустрічали 70 бійців танкового батальйону 14-ї окремої
механізованої бригади, що дислокується у Володимирі-Волинському. Стомлені, виснажені,
але щасливі поверталися вони додому. У них – дембель. Коли земляки скандували
«Героям слава!» – у бійців мокріли очі… Як же хочеться, щоби війна таки
скінчилася. Раз і назавжди. Для них і для нас…
Такої
теплої зустрічі від земляків, схоже, танкісти не чекали. Організаторам вдалося
і здивувати, і потішити тих, хто пройшов крізь вогонь АТО. Останнє місце
перебування бійців танкового батальйону – Артемівськ. Коли військовослужбовці
залишали місто, там (попри перемир’я) чутно було постріли. Тому усвідомлення
того, що боротьба з агресором в Україні може тривати ще довго, – єдине, що
захмарювало відчуття свята від зустрічі з рідними та повернення додому не у
відпустку, не на лікування, а – на дембель.
Разом
із численною кількістю краян привітати бійців цього дня прийшов голова облдержадміністрації
Володимир Гунчик, Луцький міський голова Микола Романюк, від імені духовенства
– керівник Волинської єпархії УПЦ КП владика Михаїл, обласний військовий
комісар Роман Кулик, голова Луцької райдержадміністрації Ігор Ярмольський та
багато інших. Просто з автобуса бійці «падали» в обійми рідних, здіймали на
руки малих синів та доньок, яких давно не бачили, пригортали дружин, коханих та
матерів.
Волинські
танкісти – серед тих, хто першими рушили захищати цілісність країни. Коли перші
колони військової техніки торік, навесні, попрямували у напрямку Рівного, мало
хто усвідомлював, наскільки велике й трагічне випробування для країни
розпочалося в ці дні. Не без гріхів відбувалася перша хвиля мобілізації. Відтоді
Волинь зазнала й чимало втрат…
Але
її сини здійснили головне: зупинили ворога, не дали йому шансів проникнути
вглиб держави!
Урочистості
з нагоди повернення демобілізованих військовослужбовців у Луцьку розпочали із
вшанування пам’яті полеглих побратимів та покладання квітів до стенду зі
світлинами загиблих на Театральному майдані. А згодом присутні на площі виконали
Державний Гімн України.
Вітаючи
танкістів із прибуттям додому, голова облдержадміністрації Володимир Гунчик
зазначив: «Шановні воїни, дорогі земляки! Вся волинська громада сьогодні вітає
вас із поверненням на рідну землю. Довго, дуже довго ми чекали цього дня.
Нелегкі випробування випали на вашу долю. Ви були першими, хто заступив на
оборону нашої країни, хто прийняв на себе вогонь ворогів. Але ви з честю
пройшли крізь усі випробування. З честю боронили свободу й незалежність нашої України.
Ми всі гордимося вашим подвигом. Низько схиляємо голови перед вашою мужністю і
відвагою!».
Тепер,
наголосив Володимир Петрович, місія усіх демобілізованих – нести правду про цю
війну та розповідати найперше молодому поколінню про те, як нелегко нам, українцям,
виборювати свою свободу.
Неймовірним
виступом розчулила усіх вихованка одного із луцьких дитсадочків Настуся
Деменик.
Найщасливішими
під час цих урочистостей були, безумовно, батьки та діти Героїв.
«Дякувати
Богу, дочекалися ми сьогоднішнього радісного дня. Позаду – страшні події. За
цей рік страждань люди об’єдналися. Ми, батьки, твердо віримо, що правда
переможе, в Україні утвердиться мир. Сердечна подяка від спілки матерів –
командирам, які зберегли наших синів, вклали серце і душу в наших дітей.
Віддали всі свої знання і вміння, що допомогли вистояти перед ворогом і дійти
до нинішнього дня», – мовила до присутніх мама танкіста Алла Мрочко.
З
дороги просто на імпровізовану сцену потрапив один із побратимів
демобілізованих бійців, яких стрічали цього дня, – Роман Ляшко.
«Дорогі
лучани, дякуємо вам за вашу підтримку. За те, що не залишили нас напризволяще,
– зазначив він. – Дякуємо координаційним центрам волинської області, дякуємо
спілці афганців, яка знала, що нас там чекає. Костянтинові Зінкевичу та Ярославові
Мудрику, які організовували все, що до нас доходило. Від імені танкового
батальйону – спасибі! Слава Україні!».
На
завершення – спільне фото на згадку. Та – обійми, поцілунки, квіти, цукерки й
шоколад від знайомих чи й незнайомих земляків… Після урочистостей на бійців
чекав обід від організаторів – Луцької міської ради. Згодом танкісти рушили до
Володимира-Волинського, на місце дислокації бригади.
Повернення було особливо зворушливим, але кожен розумів:
від нас, волинян, залежить не тільки те, як зустріти усіх демобілізованих
бійців, а й як зробити так, щоб вони без проблем адаптувалися до мирного життя,
щоби знайшли себе у світі без війни… Станом на 30 березня на Волинь прибуло вже
чотири сотні демобілізованих військовослужбовців. Слідом очікується прибуття й
інших бійців, які з честю пройшли випробування довгими місяцями війни.
Олена
ЛІВІЦЬКА.
Фото
автора.
Олександр Васюра – із с. Зміїнець
Луцького р-ну. Призвали на військову службу 11 квітня 2014 р.
У
мирному житті був водієм-слюсарем за фахом, у військовому – став командиром
відділення 51-ї мехбригади, на основі якої згодом була створена 14-та ОМБ.
Коли
стихли урочистості з нагоди зустрічі демобілізованих танкістів, рідні довго не
випускали Олександра з радісних обіймів. Перші враження після повернення
додому, каже він, неймовірні: «Почуваю себе – прекрасно! Не чекав, що так усе
буде, що прийде стільки людей, а серед них – і мої батьки, рідні, дівчина,
друзі, куми… – всі-всі! Хочеться вірити, що війна скінчилася. Але насторожує,
звичайно, те, що всі ми залишаємося в резерві. Але надіюся на краще. Що нам ще
залишається? Та я стараюся про це не думати, бо зараз найбільше хочу –
відпочити».
Андрій Суй – із с. Веселе Луцького р-ну.
Призвали на військову службу ще 10 березня 2014 р.
Відтоді
бачив рідних лише кілька разів. Найбільше заскучав за своїми дівчатками,
дружиною Юлею та двома доньками Христиною та Дариною. Малеча прийшла вітати
тата у вишиванках! Чим, схоже, неабияк потішила батькові стомлене війною серце.
Дембель
для нього, каже, як і для всіх – вистражданий і довгожданий:
«Нам
простіше вертатися. Ми там були тривалий час. Ми багато пережили. Ми –
загартовані. За рік часу відшліфували свої вміння. Але хай би їх ніколи не
довелося більше застосовувати. От і зараз: ми повертаємося з Артемівська, там
поки спокійно, але постріли чути, а ближче до Луганська – й геть не з медом. Та
все-таки надіюся, що війна закінчилася. І для мене. І для всіх».