5 травня колись для журналістів було
червоною датою в календарі. І в прямому, і в переносному значення цього
поняття: з нагоди виходу у світ першого номера більшовицької газети «Правда» (1912
р.) в СССР і намагалися продемонструвати, що «ідеологічні бійці партії»
працюють на фундаментальних принципах марксизму-ленінізму. Але чи з
перенесенням святкового для працівників мас-медіа дня на 6 червня в незалежній
Україні змінилися підходи до «засобів» у вигляді структур масової інформації? Чи
реформування цього важливого та чутливого для суспільства медіа-механізму у нас
відбувається на принципах раціональності та здорового глузду? І чи можемо ми
похвалитися в цій сфері хоча б якимось вагомими успіхами?
Спробуймо
розібратися разом. Отже, багаторічні розмови про роздержавлення тих періодичних
друкованих мас-медіа, де співзасновниками виступають органи місцевого
самоврядування, парламент, органи державної виконавчої влади різних рівнів та
галузей, зайшло в глухий кут. Склалася парадоксальна ситуація: як було колись,
так уже ніколи не буде, а так як є, довго продовжуватися не може. Все дуже
просто: основна маса газет міського, районного, обласного та навіть
загальноукраїнського рівнів фактично в незмінному стані продовжує функціонувати
в незалежній державі за принципами, закладеними ще старою компартійною
системою.
Та
життя внесло дуже суттєві корективи: якщо раніше райкоми та обкоми дбали не лише
про ідеологічне наповнення газет «потрібною народові інформацією», але взамін
гарантували редакціями дешевий папір, поліграфічні послуги і навіть «із
барського плеча» декому з особливо вірнопідданих «виділяли» квартири, то після
1991-го всі преференції відпали. Хіба що окремій категорії журналістів залишили
пільговий порядок виходу на пенсію та комфортний порядок нарахування зарплат на
рівні з тими чи іншими посадовцями. Співзасновники у вигляді рад і органів
виконавчої влади різних рівнів зуміли втримати і ще один важливий для
функціонування мас-медіа інструмент – визначену чинним законодавством систему
підтримки тих ЗМІ, співзасновниками яких і виступають.
Але
кілька хвиль «світової економічної кризи» призвели до того, що бюджети
наповнення місцевих медіа, здебільшого, вже не можуть конкурувати з джерелами
видатків. Основна причина – не тільки в окремих випадках роздуті штати
редакцій, як невмотивоване та ніким не контрольоване збільшення вартості паперу
і поліграфічних послуг друкарень, які опинилися в приватних руках і
броунівському русі стихійного ринку. Поштові тарифи – теж непроста тема. І тому
дуже скоро питання може постати руба: або система буде реформована, або вона
просто зруйнується.
Часто
запитують: а як проводити роздержавлення? Говорять про те, що починати треба з
місцевої преси. Може, й так. Але чи не краще пілотними вибрати загальнодержавні
проекти у вигляді парламентської та урядової газети, редакції яких перебувають
на повному утриманні Держбюджету? Якщо ми рухаємося в ЄС, то там немає «Голосу
бундестагу» чи «Урядового вісника Республіки Польща»!
Далі
слід, мабуть, вирішити стратегічне питання: Українська держава та її органи
влади тих чи інших рівнів узагалі не хочуть мати стосунку до відповідних
мас-медіа (бо начальство вже буквально живе на персональних сторінках у
соцмережах), чи вони просто видозмінять свої стосунки зі ЗМІ всіх форм
власності, гарантуючи тим, де були співзасновники, певний стабілізаційний
період та адекватно вирішать питання власності редакцій та їхніх офісів. Якщо
так, і якщо пам’ятати, що українські олігархи і деякі місцеві підолігархенята
бачать свої телеканали, сайти, газети та журнали як щось додаткове до банку,
заводу, машини чи коханки, але зовсім не основне, то хто в процесі
роздержавлення місцевої преси повинен втримати друковане українське слово від
тотального «пожовтіння», коли тільки дешева сенсація і стане мірилом
конкурентоздатності на ринку, що нагадує ринг боїв без правил?
Мабуть,
у Брюсселі треба пропонувати цілком адекватний варіант: на рівні ЄС доцільно
створити автономний від влади та бізнесу фонд розвитку незалежних українських
медіа, який би допоміг перевести великий газетний механізм на цивілізовані
ринкові рейки, а не постив би цей локомотив під укіс за принципами діяльності
сепаратистів і бойовиків.
До
речі, наші світоглядні вороги провели в Донецьку збіговисько, котре назвали
з’їздом «Саюза журналістов Данєцкой Народной Рєспублікі». За одностайним
бажанням представників усіх «онуків Геббельса та дітей Путіна» віднині в цій
резервації безнадії і профанації професійне свято журналістів відзначатимуть,
як і колись, 5 травня. Символічно, що вітальні адреси майстрам брехні та
провокацій надіслали регіональні організації «Саюза журналістов РФ» із Москви,
Амурської, Брянської, Волгоградської, Кемеровської областей, Ханти-Мансійського
автономного округу, а також інформаційні кілери з Криму.
Відтак,
уся суть реформування вітчизняних мас-медіа повинна показати, що Україна,
розуміючи всю важливість змін у системі функціонування ЗМІ, підходить до цього
питання комплексно, професійно і відповідально. Інакше толку не буде. Бо до
«іловайського» та «дебальцевського» котлів додасться ще й інформаційний «капут».
Володимир ДАНИЛЮК.