Під знаком пам’яті та примирення на Волині пройшли заходи до 8 травня.
Без зайвого пафосу – лише спільна молитва та спільна шана всім, хто воював за свою землю тоді, під час Другої світової війни – у боротьбі з нацистами, хто воює за нашу державу нині…
Вранці, 8-го травня до меморіального комплексу «Вічна слава» в обласному центрі, а точніше до пам’ятника «Невідомому солдатові» прийшли керівники області, священнослужителі, члени ветеранських організацій, партій, громадських структур, журналісти та десятки лучан – щоб вшанувати пам’ять жертв всіх воєн, від яких потерпали українці. Маками майоріло довкола… Символи примирення та пам’яті про війну, що стали цьогоріч в Україні офіційними, червоніли і на грудях сивочолих ветеранів. Тих, що були вояками Червоної армії, і тих, що були у лавах Української повстанської армії.
А промов цього дня не було… І це правильно. Була молитва. Її спочатку спільно відслужили митрополит Луцький і Волинський Михаїл (УПЦ) та владика Йосафат (УГКЦ). Згодом за полеглих у війні молилися і священнослужителі УПЦ.
Цього дня владика Михаїл звернувся до присутніх зі словами:
«Людина є завжди перед очима Божими, коли про неї пам’ятають. Власне цей піснеспів закликав нас пам’ятати. Але якщо згадувати події різних років, то пам’ятати, виявляється, це – не забувати. А не забувати – то пам’ятати всю біду. І це дійсно так. Треба пам’ятати, хто напав на нашу батьківщину, хто знищував наших братів і сестер. Ми будемо пам’ятати тих, хто сьогодні підтримує сепаратистів. Ми це ніколи не забудемо. І на вході до кожного меморіалу завжди написані слова: «Ніхто не забутий. Ніщо не забуте». Але в християнстві, як і в молитві Господній, є слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Бо неможливо рухатися вперед, якщо не вмієш простити, вибачити, не маєш внутрішнього бажання до примирення. Лише в мирі та любові людина може бути щасливою на цій землі. Тому – пам’ятаємо, але кожен із нас в душі повинен вибачити. За прадідів, за все, що зроблено… Вибачити во ім’я любові. …Усі воювали за перемогу – під різними знаменами, та з бажанням мати мир на своїй батьківщині, в своїй сім’ї. Оцей внутрішній девіз заради близьких – це християнський девіз. Хто душу свою покладе за близьких, той спасе її. Ми згадуємо 70-літню історію, але напевне, наголос на пам’ять треба ще раз і ще раз акцентувати. Бо пройшло 70 років – і знову війна, знову ветерани, знов юнаки першими ринулися в бій, знову ми не готові були до цієї війни, бо є мирним народом. Чи вчить нас історія? Воістину правий той чоловік, котрий запропонував саме такий вислів виголошувати: «Пам’ять і примирення»!».
Чи відчули це примирення ті, хто стояв цього дня біля монумента «Невідомому солдату» і молився? Андрій Мудрик – юний, але із війною за плечима. Лучанин, військовослужбовець багатостраждальної 51-ї ОМБ, був призваний в АТО навесні минулого року, сьогодні – серед демобілізованих. 8 травня ми зустріли його на меморіальному комплексі:
«Це добре, що ми відзначаємо 8 травня разом з іншими державами-учасниками антигітлерівської коаліції. Це правильно. Я тільки за. І завтра ми будемо вшановувати пам’ять та відзначати День перемоги українців над нацизмом у Другій світовій війні. Ніколи не буде завим згадати ветеранів. Сьогодні тут була спільна молитва. Серед нас нема ворожнечі, бо ми – один народ. І – байдуже на конфесії, на національності, бо ми живемо на цій землі і за неї вболіваємо».
«Все буде добре, не переживайте», – відповіла майже 90-літня учасниця бойових дій, ветеран Другої світової Інна Антонівна Скурковська із Луцька, коли 16-літні школярі підійшли до неї поспілкуватися (на початок війни їй було 15-ть…). – Це тільки Сталін колись казав: «Прощать – це назад повторять». А, як бачимо, не можна так жити. Я пережила війну дуже тяжко. Батько був репресований. Війна – це дуже страшне діло. Це ще не війна. Це тільки так, бойня… Капітал воює. Війна – це коли одні наступають, другі обороняють. І радієш кожному звільненому місту. Я коли бачу, що перемагають, то й зараз радію, бо жива людина і знаю, що таке війна справжня. Хоч маю в Донецьку родину по братові. Ми кликали їх, але ті лишати оселі з чотирма дітьми не схотіли. Не знаємо, де вони. Пережила це, переплакала. Життя. Але все буде добре!».
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
Наголос – на пам’ять
