Воїни без амуніції,

Запитайте мене, що означає бути, для прикладу, сестрою – і я, не роздумуючи, розповім про безкрайню відданість, невичерпне бажання захистити, щиру радість від однієї усмішки того маленького дива, що з’явилося у моєму житті три роки тому.

Попросіть пояснити, як це – стати випускником, коли не знаєш, чи мирним буде небо в день заповітного свята, чи залишиться ще хоча б одна причина радіти тому, що дорослішаєш так швидко; і я, з болем у душі, розповім: думати про власне майбутнє при такому нестійкому для всіх сьогоденні інколи видається справжнісіньким егоїзмом.

Поцікавтеся, що вкладаю в поняття «революція», і зустрінетеся з точкою зору, за яку мене, мабуть, мало хто похвалить: я згадаю усі невиконані обіцянки, удавану турботу про людей, часто награну, на жаль, жовто-блакитну епопею, половина учасників котрої навіть не усвідомлюють вагомості «найріднішого» стяга.

Мені шістнадцять, і я не стверджую, що все розумію і трактую правильно, просто намагаюся робити власні висновки. Певна річ, не горланю на кожному кроці, яким фальшивим, жорстоким, байдужим здається мені оточуючий світ з усіма його «першочерговими» пріоритетами, але відмовчуватися, коли дають можливість говорити, теж не вважаю правильним. 

Саме тому, якщо хтось спитає мене, що означає бути європейцем, я і тут не брехатиму. Просто чесно зізнаюся: нема чого сказати. Звертайтеся, коли себе ним відчую, як стане з чим порівнювати.

Доволі дивно, що українці – народжені й виховані в серці Європи – досі не мали шансу називатися європейцями. Нас нарікали сусідами, чужоземцями, гостями – жителі країни калинових світанків, що красується в самісінькому центрі цієї частини світу, для всіх дуже довго залишалися «нетутешніми». Надто вже довго, як на мене. Та чия це вина? Гірко ж визнавати, що наша. Не цілковито, але дивімося правді в очі – ми далеко не без гріха. До того ж, це не єдина проблема.

Чому? Тому, що з’являється одразу питання: невже географічне положення – найважливіший предмет суперечок щодо того, чи українців треба називати європейцями, й інших сумнівів немає? Треба бути чесними із собою. Земля, державні кордони, буферні зони – це все, без сумніву, важливо, необхідно для забезпечення миру й порядку. Але ж, якщо відкласти карти, підняти шлагбауми на митних пунктах і, озброївшись словниками англійської мови, стати частиною європейської сім’ї, зникнуть хіба суперечності? Ех-х… Тримайтеся, браття, бо розчарування здатне буде збити з ніг.

Європа – це не лише гарні дороги, озеленені міста, розвинена промисловість чи рівень життя,  що в рази перевищує наш. Так, безперечно, обгортка вже гідна найкрасномовніших похвал, але ж начинка – ота суть, до якої треба тягнутися всіма силами – набагато цінніша. І поки ми не навчимося дорожити не зовнішнім виглядом, а результатом, внутрішньою рівновагою та стабільністю, європейцями нам, мені здається, не стати.

Не тому, що ми гірші від них чи не спроможні розвиватися, зовсім ні. Просто є в українців один вагомий недолік – нам ліньки доводити справу до кінця. Нація невтомних хліборобів, геніальних науковців, відомих у цілому світі спортсменів… А чомусь зробити останній, вирішальний ривок зазвичай не здатні.

Можливо, у цьому полягає для нас особливість поняття «європеєць». Бачити ціль – і досягати її, не спокушаючись ні на що інше. Не все і одразу, а поступово й виважено. Не пан або пропав – і точно не собака на сіні. Звичайно, я не маю на увазі, що ми скупі чи гарячкові. Просто чомусь не вміємо втримувати контроль над ситуацією. Не той у нас менталітет.

Хочеться, звичайно, розплющити очі одного ранку, потягнутися, підійти до вікна і побачити – вулицями у своїх справах поспішають щасливі люди. І я впевнена, що колись воно так і буде. З демократією, правом вибору, європейськими зарплатами, розвиненою економікою, продуманою системою освіти та новітнім обладнанням у лікарнях.

А ще я впевнена, що навіть тоді, ставши європейцями, ми залишимося собою. Українцями. Бо – добре це чи погано – ніколи нам не змінитися. Такі ми вже є: воїни без амуніції, із розкритою для кожного навстіж душею, без страхітливих запасів смертельної зброї, зате з надією на краще й по-дитячому наївною любов’ю до ближнього.

Вірю, колись із по-українськи лукавою посмішкою на вустах відкажу: «Звичайно, я – європеєць. Просто рідне «безвладдя» мені більш до душі!».

І тоді мій інтерв’юер, обов’язково з доброю заздрістю, подумає у відповідь: «Ці українці навіть європейці по-особливому!». 

Адже так воно і є.