Миколу Дендіберіна – депутата Луцької міської ради – застав на спортивному майданчику «Київський». Штучний зелений газон, футбольні ворота, баскетбольні щити, лавки для запасних футболістів і глядачів… Наочна агітація… Досвідчене око одразу вловлює, що це поле «працює». Про це засвідчують високі сітки над ворітьми, акуратні контури газонів та огорожі. А ще кидаються в око ошатні ялинки і квітники. Чотири рази на тиждень, попри інші свої обов’язки, Микола Євгенійович тренує на цім полі юних футболістів усього міста та його околиць.
– Миколо Євгенійовичу, але чому саме футбол? – з цього запитання розпочинається наша розмова.
– Це захоплення з’явилося у дитинстві. А згодом стало метою всього мого життя. Це ще пов’язано і з моєю професійною діяльністю. Річ у тім, що багато років працював спортивним журналістом у всесоюзній газеті «Спорт-Експрес». Я був власкором по Україні, навіть по Західній Україні. Звісно, найпопулярнішим видом спорту тоді був футбол. Я багато про нього писав. Люблю і поважаю цей вид спорту. До речі, робочий день у газеті закінчувався о 24-й годині. Метро вже не працювало. Доводилося ночувати в редакції.
– А як ви стали тренером дитячої футбольної команди?
– Це також професійне. Після роботи в Україні мене відкликали у Москву. Там грав у команді ЦСКА, але не потрапив до основного складу, перевівся в СКА (Хабаровськ). Серед найцінніших нагород, які того часу отримав, – номінація «Стрілець» як кращий організатор футболу в Росії… Згодом «Спорт-Експрес» виступив з ініціативою «порятунку підлітків». Щоб діти не блукали без діла, спорт-експресівці вирішили залучити їх до дворового футбольного чемпіонату, і цю справу доручили мені. Ми починали турніри у дворах по суботах і неділях. Грали у два кола. Перший – на своєму полі, другий – на полі суперника. Тоді ще не було ні газонів, ні спортмайданчиків. Часто це були «хокейні клітки», земляні майданчики. Про це писала і всесоюзна, і місцева преса. У цей турнір дворових команд долучилося 70 тисяч учасників. Це підраховано. І цей рух дворових команд я не просто опікав, а вкладав у нього душу і свій час. Тож коли повернувся до Луцька, захотілося відродити славу українського футболу. Адже в Україні є потенціал, тут класні фахівці! Але, як кажуть, найкращі квіти ростуть на доброму полі й потребують ретельного догляду. Знаючи це, створив футбольний клуб «Денді».
Ми розмовляли при вході до стадіону. Повз нас поспішали юні футболісти. Хтось хвалився тренеру новими гетрами, хтось запитував, чи не бачив Микола Євгенійович червоних воротарських рукавиць, а в когось і тренер цікавився повсякденними справами. Говорив із дітьми, мов із рівними. Юні футболісти по секрету сказали, що тренер у них «ого! який строгий!». Але тут же з розумінням додали: «Таким і має бути справжній наставник». Він їх навчає не тільки грати у футбол, але й бути відповідальними і толерантними, а ще опікується їхнім відпочинком, водить на футбольні матчі. Зокрема, хлопці побували на грі «Волинь»-«Шахтар». По понеділках – лазня. Словом, опікується здоров’ям юних футболістів тренер серйозно.
– А як ваше захоплення пов’язане з депутатською діяльністю? – поцікавився.
– Найважливіше питання кожної людини і моїх виборців зокрема – це добре здоров’я. Буде людина здоровою – їй хотітиметься жити, займатися улюбленою справою… І цьому сприяє спорт. До речі, це один із найперших майданчиків зі штучним покриттям, які були збудовані у Луцьку. Я живу неподалік. Звідси моя дружина – Валентина Василівна, вона викладала технологію обладнання у технікумі, тепер – на пенсії. Тут виростали двоє моїх синів Євген і Дмитро, зрештою, і онук Даня. Я намагався свою любов до футболу передати і їм. І ось у дворі з’явився майданчик, про який усі мешканці могли тільки мріяти. Але скільки не звертався до міської влади за дозволом узяти під свою опіку це поле, отримував відмову. Довелося виграти вибори до міської ради в рідному районі. А ставши повноправним депутатом, за сім секунд вирішилось і моє болюче питання. За ці кілька років мені вдалося створити сучасний дитячий футбольний клуб. У ньому займається 40 юних футболістів. 12 найкращих, а це – ціла команда, я вже перепровадив до футбольної школи клубу «Волинь». А мій онук Даня потрапив до футбольної академії Іспанії. Його викликали на оглядини до футбольного клубу «Барселона», але за юний вік перенесли розмову про участь у цім клубі на рік. Щороку тренери «Барселони» відбирають кращих із 3000 найкращих юних футболістів усього світу. Знайомий порадив віддати Даню – йому тільки чотирнадцять – до футбольної академії, що у місті Кастеньйон. Звідти знаменитий «Реал» – постійний учасник та призер Ліги Європи. Звісно, батьки – мій старший син Дмитро з дружиною – поділяють моє захоплення онуком, заради його майбутнього залишилися в Іспанії.
– Ви входите до депутатської фракції «Новий Луцьк», одним із пріоритетних напрямків якої є оздоровлення лучан через спорт і яка займається будівництвом спортивних майданчиків зі штучним покриттям. Чи вдається втілювати заплановане?
– Це здійснюється завдяки фонду Ігоря Палиці. Уже збудовано шістнадцять майданчиків. До вересня в експлуатацію буде введено ще шість. Через три роки всі загальноосвітні школи міста матимуть спортивні майданчики зі штучним покриттям. Луцьк щодо цього – єдине місто в Україні та й, мабуть, у Європі.
– Які депутатські запити озвучували на останній сесії міської ради?
– У мене було їх сім. Зокрема просив депутатів виділити 10 тисяч гривень на добудову дитячого стадіону «Піонер», де в юнацькі роки навіть грав легендарний воротар «Торпедо» Михайло Бурч. Стадіон будується вже кілька десятиріч. Довелося втрутитися. Річ у тім, що всі невеличкі майданчики зі штучним покриттям (40 на 60 м) розраховані на заняття молодших школярів, а ось для старших потрібні більші поля. «Піонер» матиме футбольне поле розміром 105 на 70 метрів із трав’яним газоном. На жаль, депутати не підтримали мене, хоч 10 тисяч на сьогодні – це не такі й великі кошти. Можливо, їх не цікавить здоров’я нації чи вони не люблять спорту?!. Так у кожного ж є діти або онуки… Самі депутати спортом не займаються і, можливо, у цьому й парадокс їх депутатства… Натомість я знаходжу підтримку у Віктора та Ігоря Чорнух, директора «СКF-Україна» Володимира Цибульського, керівників «Луцькавтодору» Юрія Ольхового та Олександра Юрчака… Особисто я, мабуть, єдиний із 50 депутатів цього скликання, хто не цурається чорнової роботи. Я тут і тополі корчував, і чорнобривці садив, і бур’яни прополював… Цей двір самотужки озеленюю вже тридцять літ… Гарно, правда ж?.. Так скрізь… Ще один запит стосувався будівництва мереж для відведення дощової води… Вже багато років чимало доріг дощовими днями перетворюються у маленькі бурхливі річечки… Всі знають про цю проблему, але вирішувати її не поспішають. Інші запити стосувалися обновлення «зебр» біля кладовища та по вулиці Глушець, 3, облаштування поребрика біля дитсадка №6, також «лежачого поліцейського» біля однієї з міських шкіл… Також наша фракція виступає за перенесення Старого ринку у район ДПЗ. Жодного мого запиту міські депутати не підтримали. Прикро, звичайно…
– Скільки депутатів входить до вашої фракції?
– Ми маємо вісім депутатів. Нещодавно до нас долучився Андрій Осіпов.
– З якою фракцією знаходите найбільше порозуміння?
– На сьогодні – це «Свобода». Саме вони найбільше розуміють і підтримують наші ініціативи, за що ми їм вдячні.
– Як до вашої депутатської діяльності ставиться дружина і чи будете балотуватися знову?
– Дружина мене розуміє і підтримує, що не скажеш про народних обранців. Знаєте, за чотири з половиною роки здійснити все, що задумав, було б фантастикою, тож я, звичайно, буду балотуватися на другий термін. Маю багато планів по облаштуванню доріг, перенесення Старого ринку до мікрорайону ДПЗ, передачі у міську власність «Варшавського ринку».
– Що б хотіли передати через газету і читачам, і колегам-депутатам, і керівництву міської ради?
– Дендіберін не будує для себе дачі, а будує дитячі футбольні майданчики. Час би це збагнути і поділитися міським бюджетом із дітьми – з майбутнім нашого міста і нації загалом.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора: єдиний тренер-депутат Микола Дендіберін і майбутні депутати всіх рад і рівнів.
Артем Вавденюк, п’ятикласник Луцької ЗОШ №22: «Вже рік займаюся у футбольному клубі «Денді». Чотири рази на тиждень доїжджаю сюди із с. Липини. Я люблю футбол, мені тут цікаво. Микола Євгенійович – найкращий тренер!..»
Павло Сачук, шестикласник Луцької ЗОШ №3: «Тут гарне поле. Я доїжджаю сюди з вулиці Ковельської. Ми вже зіграли матчі зі своїми ровесника з сіл Гірка Полонка, Коршів, із командою ДЮСШ. Тут я знайшов нових друзів і однодумців. У майбутньому мрію стати професійним футболістом і цим завдячую своєму тренеру».
Богдан Синюк, четвертокласник Луцької ЗОШ №7: «Я у «Денді» – центральний захисник. Мені подобається у клубі. Окрім того, що тренуємось, є можливість зіграти з іншими командами міста і району. І все це завдяки нашому тренеру…»
Павло Лежневський, четвертокласник Луцької ЗОШ №7: «Я граю у захисті і на воротах. Я радий, що потрапив до цього футбольного клубу. У нас є справжній тренер і своя футбольна команда. Про це мріють усі хлопці світу… Мій кумир – Мессі. Тому, коли біжу з м’ячем до воріт противника, гукаю: «Стережись, по воротах б’є Мессі. І, як правило, завжди забиваю…»