164 метри над рівнем моря!

Поки що ми з вами у ХХІ ст. Але повірити в це не зовсім просто. Бо про епоху смартфонів та електромобілів нагадують хіба що позначки на мобільному. Все ж решта – ніби із Середньовіччя: сповнена дичини гущавина лісів, буйні під ногами трави, в яких вирує життя комашні та плазунів. Серед незайманої природи понад шість десятків видів тварин, яких майже не лишилося на планеті.

Ступаючи м’яким килимом заповідника, Віктор Максимчук попереджає: пильність не завадить. Адже серед 70 видів ссавців та 106-ти видів земноводних мешкають і шість видів плазунів, серед яких – смертоносні гадюки.

– Коли до нас приїздили дослідники птахів – орнітологи, щиро дивувалися також розмаїттю птаства. Його на трьох тисячах гектарів заповідника майже 200 видів, – долучається до розмови Лариса Шевчук. – І птахи не просто харчуються та дають потомство, а формують над територією заповідника транскоридори для польотів навіть між материками. 

Слухаючи Ларису Олександрівну, минаємо дивної форми пеньок. Та щойно з ним розминаємося, пеньок… ворухнувся і блимнув!

– Ти диви, сова! – зойкаємо ми. А Лариса Шевчук на таке додає:

– Якось узимку я здивувалася не менше, ніж тепер. Бо тоді на снігу замість звичних для заповідника відбитків лося, кози, єнотовидного собаки чи вовка помітила сліди рисі та її маленького дитинчати.

А ось бачимо і сліди гомо сапієнс. Їх заповідник зберігає ще з часів Другої світової.

– Дякувати Богу (і природі), тут не проливалася кров. Навпаки. Гущавина лісів рятувала життя десяткам людей різного віку, статусу, віросповідання. Ховала вона українців, які протистояли нацистським загарбникам та пускали під відкіс вагони окупанта. Рятувала євреїв, які переховувалися від «очищення арійської раси»,  – провадить Лариса Шевчук.

Згадкою про добу партизанщини слугують до десятка землянок, де співробітники заповідника відтворили приблизний побут тих часів. А є і свідчення очевидців, серед яких – громадянин Сполучених Штатів. Декілька років тому він приїздив сюди з родиною, аби показати, де маленьким єврейським хлопчиком зумів урятуватися від автоматної черги.

Проходимо якихось сотню метрів – і машиною часу потрапляємо в епоху Речі Посполитої.

– Бачите ось цю аж надто широку як для заповідника дорогу? Це залишки вузькоколійки. Коли до 1939-го Волинь входила до складу Речі Посполитої, поляки спорудили залізничний щлях, аби вагонами вивозити цінну поліську деревину на Маневичі, звідти на Варшаву та потім – аж у Голландію, – продовжує екскурсію в минуле Віктор Максимчук. – Проте рубали не все підряд. І доказ тому – ось ці залишки 400-літнього дуба. Співробітники музею до останнього стримували смерть велетня-красеня, пробували його стовбур скріплювати цементом. Проте, звісно, зосталися безсилими перед законами природи.

Та сумувати ніколи. Адже попереду на нас чекало «те, що не вмирає».

– Річ у тім, що третю частину заповідника займає унікальне, яких немає більше в Україні, Черемське болото. Воно глибоке і дуже холодне. Щороку все більше завойовує суходіл. Однак посередині має таємничий острів Безіменний, – інтригують наші екскурсоводи.

У все ту ж епоху Речі Посполитої тутешня місцина не була такою болотистою. Тут мешкали люди й паслася худоба. А подалі од людських осель та ока, поміж старезних дерев заховалося урочище Сузанка. Майже сто років тому його дуже облюбувала молодь. Влаштовувала там гуляння й танці, зізнавалася в почуттях і зливалася в обіймах. Навіть, подейкують, не один жонатий чоловік у «Сузанці» потрапляв у вир емоцій зі звабливими панянками. А одна з коханок на ймення Сузанна так розтопила колись крижане чоловіче серце, що ім’я своєї обраниці пан увіковічнив у назві цілого урочища.

Можливо, в цих переказах більше вигадки, ніж правди. Втім на власні очі побачити обплетений чутками острів Безіменний усе одно кортить. І ми йдемо йому назустріч.

Шлях до заповітного острова проліг вузенькою стежиною, по обидві сторони котрого – незвичні як для низинного Полісся пагорби.

– Якийсь дивний рельєф у Черемського заповідника, – дивуємося вголос.

– Знаєте, – усміхається Віктор Максимчук, – хто «архітектор» цих узвищень? Льодовик!

– Хто-хто? – перепитуємо здивовано.

– Льодовик. Долаючи тисячі кілометрів, він сунув за собою здоровенні маси ґрунту, каміння, рослин і тварин. Замість слідів лишав ось такі «пагорби», що по-науковому називаються еолові вали. І саме тут, на території Черемського природного заповідника, ця всесильна стихія врешті зупинилася.

Скажете: «Вигадка»? А ні! Неспростовним доказом теорії стають небачені для Полісся рослини, що їх льодовик присунув на Маневиччину й дозволив пустити коріння.

– А ще наш єгер Федір Мельник, якщо його гарно попросите, покаже, – обіцяє Віктор Максимчук, – рослину, котра бачила мамонтів, пережила глобальне похолодання і заховалася поміж черемських трясовин.

Почувши про це, мимохіть пригадуємо фільм «А зори здесь тихие», де одну з героїнь «проковтує» підступна білоруська трясовина.

– Наші болота справді тягнуться аж до Пінських. І так само підступні: попід зеленим покриттям ховають глибоченні, наповнені водою урвища: дуже холодні й дуже небезпечні. Тож аби не вскочити в цю пастку, місцеві жінки, вирушаючи за журавлиною, довгими кийками прощупують кожен метр, на який мають ступити, – зауважує Лариса Шевчук.

Доки балакаємо, піднімаємося все вище та вище й нарешті зупиняємося там, де 10 тис. років тому знайшов свій спочинок могутній льодовик.

– Зараз ми з вами дісталися найвищої точки заповідника, що сягає 164 метри над рівнем моря, – каже Віктор Максимчук. – Нагадує нам про це і ось той символічний стовп, і вишка, яку використовуємо для спостережень за довколишніми просторами, міграцією птахів і, звісно, протипожежною безпекою.

«А справді: як воно – опинитися на такій висоті?» – майнуло в журналістських головах. Аби знайти відповідь, ми теж піднімаємося на дерев’яну вишку. Втім предковічні ліси і тут нам, гомо сапієнсам, втирають носа. Тож замість краєвидів побачивши лише верхівки сосен, розуміємо: ніякі ми не повелителі природи, а всього-на-всього дрібна її частинка.

Та ось до журналістського гурту підходить той самий Федір Мельник, котрий мав показати рослину ще дольодовикового періоду.

– Лариса Олександрівна, мабуть, уже розповіла, скільки червонокнижних істот знайшли собі прихисток у нашому природному заповіднику, – починає бесіду Федір Сергійович, і з його гарно поставленої вимови вгадуємо: цей чоловік не один рік працював учителем (як потім з’ясовується – навіть директором школи, а ще 16 літ – сільським головою!). 

– Ген-ген, – показує егер, – бачите острівок із дерев? Це і є той Безіменний, який вам так кортіло побачити. Але зараз туди не дістатися. Бо за метрів 150 од самого острова така трясовина, що ліпше не ризикувати. Зате квітку, яка бачила мамонтів, я таки покажу. Ходімте.

І ми, як гусенята, вишиковуємося в довгий рядок і прямуємо вузькою довжелезною кладкою, яка стараннями працівників заповідника стала єдиним безпечним шляхом для дослідників Черемського болота.

– Ступати лише по дошках, – попереджає Федір Мельник, – бо навіть мені, бувалому, холодок по шкірі, коли доводиться проходити поверхнею болота. 

Щоб пояснити чому, Федір Сергійович тут же стає на порослу і, здавалося б, тверду поверхню та … починає гойдатися, ніби на батуті!

– Боліт із такою структурою (яка, до речі, досі достеменно не вивчена) нема ніде більше в Україні. І в цьому теж унікальність Черемського болота, – додає Лариса Шевчук.

Та ось нарешті й вона – рослина, котра прийшла до нас крізь десятки тисяч літ і отримала лагідну назву «росичка».

– Маленька і тендітна, насправді росичка є хижаком, – продовжує розповідь Лариса Олександрівна. – Бачите, вся вона покрита червоними  війками, а з кожної звисає слізка? Так-от, ці «слізки» – то клейкі приманки. Варто комашці повірити, що то нектар, і сісти, як слізки приклеюють комаху до квітки, війки починають інтенсивно виділяти кислоту, яка розчиняє комаху, і через добу – жодних слідів хижацтва, а росичка знову стоїть, чекаючи на нову поживу.

До речі, науковці припускають, що в дольодовиковий період (коли клімат був надзвичайно теплим і вологим) росичка була величезного розміру і цілком могла би позмагатися за звання найбільшої квітки на планеті, якою зараз є Раффлезія Арнольді діаметром у п’ять метрів.

Захоплено обдивившись мініатюрну ровесницю мамонтів, ми йдемо далі. Зупинившись на вузенькій кладці,  обережно нахиляємося над болотом, аби помилуватися цвітом журавлини, дуже схожим на квітку вазона «різдвяника». І врешті доходимо до тієї точки, де мусимо вчинити так, як десять тисяч років тому зробив льодовик, – зупинитися.

– Далі дороги нема, – кажуть екскурсоводи, коли до острова Безіменного лишається менш як півтори сотні метрів. Але це навіть добре. Бо навіщо за одну поїздку розкривати відразу всі секрети? А так із бажанням таки дістатися острова й побачити Зозулині черевички та Вороняче око, ми повертаємося назад, у ХХІ століття. Адже й воно має свої принади.

А які саме, підказало озеро Тросне, на мальовничому березі котрого ми разом із колективом Карасинського лісництва зустріли захід сонця на мальовничій Маневиччині. Лісничий Володимир Ремінський та його колеги Віктор Шевчук і Василь Касян розповідали про лісові угіддя, людей, які їх доглядають, диких звірів і пернатих, цілющі зела і квіти. 

…Озеро дихало прохолодою. Воно – жива перлина Маневицького краю. І хтозна, чи не злилося це озеро підземними артеріями із заболотним Черемським?..

Більше фото тут.