Але одна з волинянок не витримала катувань і… задушила свого чоловіка!
У відповідь на чоловічий жарт «Жінка не бита – що коса не клепана» хотілося б навести «несмішну» статистику: в Україні третина пацієнток травматологічних відділень і третина заяв у міліцію пов’язані з насильством у сім’ї. Причому сімейні розбірки – це не лише синці та переломи, а й майже тисяча загиблих українок. Щороку!
Тому трагічна історія, котра сталася в Луцькому р-ні, викликає неоднозначне ставлення до її причин та наслідків.
Отож, сімейна драма розгорталася неподалік обласного центру. Там на одному з дачних масивів оселилася молода пара. Познайомившись на роботі, Степан із Іриною (з етичних міркувань імена змінено) вирішили мешкати разом, як-то мовиться, на віру.
Спершу жили непогано. Ні друзі, ні сусіди не бачили у стосунках молодят жодних проблем. Хоча сама Ірина згодом розповідала: із самого початку у Степана були напади безпричинної агресії, які, щоправда, виражалися тільки на словах.
Потім Ірина дізналася, що вагітна. В очікуванні первістка вірила: ось народиться дитя, чоловік подобрішає, більше шануватиме її, матір свого нащадка.
Проте сподівання жінки не виправдалися. Навпаки. Степан полишив роботу. Був помічених у дрібних крадіжках. Ледь не щодня заглядав до чарки. Ставав усе жорстокішим. І, що найгірше, свою лють виливав не лише у словах.
«Він часто і жорстоко бив мене, виламував пальці, тягав за вуха. Бувало, нап’ється сам і силоміць заливає горілку мені. Не раз ґвалтував. Прямо на очах у нашої дитини», – згодом розповідала жінка.
Родичі Степана, звісно, заперечували подібне. Сестра казала, ніби в подружжя все було нормально і про насильство з боку брата вперше чує.
Однак підтверджень Ірининих слів назбиралося більш ніж достатньо. Старшого віку сусідка по дачі, яка не раз приходила до молодят чи тиск поміряти, чи з дитиною побавитися, розповідала: часто бачила Ірину побитою, в синцях.
Один зі знайомих пригадував, що якось сидів зі Степаном за чаркою, той, захмелівши, став прискіпуватися до Ірини, почав її бити, та так, що знайомий мусив заступитися за бідну жінку. А ще один товариш сім’ї казав: на власні очі бачив, як Степан, ухопивши ножа, бігав за Іриною, вона втікала і лише втручання сторонніх людей зупинило насильника.
«Я теж можу підтвердити факт постійних побоїв, – розповідала жителька Луцька, до котрої молода мама разом із дитиною втекла після чергового побиття. – Іра тоді приїхала до мене, вся в синцях, плакала, просила допомогти врозумити благовірного. Щоб хоч якось захистити подругу, я погодилася трохи пожити в них на дачі. Але нічого хорошого з того не вийшло: Степан майже щодня бив Іру. Пам’ятаю випадок: він облив жінку бензином, хотів підпалити. Тоді навіть їхня маленька донечка постраждала».
«А ми з товаришем якось ішли дачним масивом, зустріли на вулиці Ірину в брудному одязі. «Ти чому, як бомжиха, ходиш?» – здивувалися тоді. А жінка нам: «Бо Степан як побачить, що кудись іду, відразу скандалить, мовляв, до хахаля зібралася. То я краще обірване вдягну, ніж знову з фінгалами ходити».
Чому ж, здавалося, не кинути такого нелюда? Тим паче, він ніде не працював, а Ірина домашнє господарство вела, город обробляла, як мати-одиначка мала хай не велику, та все ж допомогу.
Можливо, наріжним каменем була житлова проблема (бо Ірина – уродженка Рівненщини)? Можливо, молода мама сподівалася: Степан із часом таки зміниться на краще? А може, причиною терпіння стало оте наше ментальне «Жінка не бита – що коса не клепана». Тож як сусіди, так і правоохоронні органи воліли триматися подалі від «сімейних розборок».
Словом, гіпотез багато. Втім, скільки клубочку не витися, кінець таки мусив настати. Шкода лишень, що той кінець став надто гірким як для насильника та його жертви, так і для їхньої, ні в чому не винної дитини.
«Того дня, а було це 31 грудня, Степан із самого ранку взявся пиячити. Що більше підігрівав себе горілкою, то більше мене бив», – нещодавно під час судового слухання розповідала Ірина.
«Під вечір я зайшов до подружжя зняти показники лічильника. Степан був добряче п’яний і зізнавався мені, що давно хотів покінчити з Ірою, але цього не зробив, бо дочку шкода», – сказав іще один із очевидців сімейної драми.
«Я 31 грудня лише раз заходив до них: узяти дров для каміну. Зі Степаном випили по пару грамів, і я повернувся додому. Заснув. А ввечері мене розбудив голова дачного масиву: приніс квитанцію на електроенергію, – давав свідчення сусід молодого подружжя. – Саме тоді я побачив: у мене на подвір’ї в незавершеній прибудові Іра сидить. Уся побита, у крові. Я не надав цьому великого значення. Бо Степан давно вже так «виховував» жінку. Бувало навіть, гонився за нею з молотком, а вона на вулицю вибігала, по сусідах ховалася, не раз – у моїй прибудові. Тож коли в передноворічну ніч я знову побачив Іру, вигнав її».
Після цього жінці не було куди подітися, у кого знайти притулок чи бодай добре слово почути. Побита, залякана, принижена, вона повернулася до будинку. Взялася рихтувати новорічний костюм для своєї донечки (бо мала відвести дитину на карнавал до обласного драмтеатру). А домашній тиран знову взявся за «виховання». Він бив жінку – вона затулялася. Він заламував руки – вона просила зупинитися.
В якийсь момент чоловік ринувся до кухні – Іра на нього. Бо давно вже знала, що таке кухонний ніж у руках благовірного. Щоб уберегтися від найгіршого, жінка хотіла зв’язати Степанові ноги. Та чоловік ухопив її ззаду за шию і взявся душити. Тож Іра шнурівку, котрою не змогла сплутати ноги, накинула Степанові на шию і стала душити.
«Я не думала його вбивати. Хотіла тільки, аби в ту мить відчував хоч трохи того болю, якого завдавав мені щодня», – казала жінка.
Коли вона побачила, що у Степана сині губи, злякалася, розслабила мотузку. Та вже було пізно.
В шоковому стані побігла до подруги та її чоловіка, які мешкали по сусідству, і ті підтвердили: «31 грудня ближче до обіду ми заходили до Іри зі Степаном. Сіли. Випили десь півлітра на чотирьох і розійшлися. Десь об 11-й вечора я знову заходила до них – Іри в хаті не було. А потім серед ночі вона прибігає: «Я Степана вбила! Що мені робити?». Ми бігом до них. Бачимо: дійсно, Степан лежить на дивані й не подає ознак життя. Подзвонили до його батьків, повідомили сестру, викликали міліцію і сіли чекати». А Іра… лягла біля вбитого нею Степана.
Після приїзду правоохоронців очевидці дали покази, експерти завезли затриману до обласного наркодиспансеру й виявили: жінка у стані сильного сп’яніння, в її крові виявлено 3,2 проміле алкоголю. Мало того, в підекспертної наявний синдром залежності від спиртного, що дає підстави зробити висновок: Ірина страждає алкоголізмом ІІ стадії.
Досліджено було також душевний стан жінки. На думку психіатрів, у момент скоєння злочину вона перебувала у стані сильного душевного потрясіння, який виник унаслідок систематичного знущання та приниження.
А що знущання тривало давно, свідчили численні травми, що їх виявили на тілі Ірини: множинні синці й садна на обличчі, шиї, грудній клітці, руках і ногах, одні з яких – уже давніші, інші – недавно нанесені. На голові в жінки – ділянки шкіри, де було вирване волосся. По всьому тілу – шрами від колючих, ріжучих, навіть розжарених предметів. Вушна раковина та пальці Ірині аж деформувалися через постійні травмування під час знущань.
Здавалося б, навіть за малу частину з перелічених злодіянь насильник мав би вже давно понести покарання, причому кримінальне. А жінка мала би отримати бодай якусь дієву пораду від служб, які зобов’язані протидіяти насильству у сім’ї, тим паче тій, де виховується маленька дитина.
Та чомусь у нас дуже часто все зводиться до цинічного «Б’є – значить любить». І за таку ось «любов» Степан поплатився своїм життям. Ірина отримала 4-річний тюремний строк. А найбільше покарання випало маленькій дівчинці, яка зосталася сиротою.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото автора: поки що вирок пролунав у стінах Луцького міськрайонного суду, та цілком імовірно, його захочуть оскаржити або сама підсудна, або прокуратура чи родичі вбитого чоловіка.