У пошуках орденів для танкістів-героїв «Волинська газета» до Києва дійшла, але й там правди нема…
Неодноразово «Волинська газета» піднімала на своїх сторінках проблему гідного нагородження за проявлений героїзм відважних волинських танкістів, бійців спочатку 51-ї Володимир-Волинської, а потім просто 14-ї окремої механізованої бригади, призваних на Східний фронт із перших днів неоголошеної війни.
У публікації «Ордени – в шухлядах?» від 9 квітня 2015 р. ми детально розповіли про тривале і безрезультатне листування газети із заступниками глави Адміністрації Президента України та начальником управління особового складу – заступником начальника штабу Командування Сухопутних військ України щодо представлення до найвищих державних нагороду екіпажу танка Т-64 (Миколи Тишика, Андрія Мудрика та Олександра Пугача) за те, що відбили атаку 4-х ворожих танків та навіть здобули трофей у вигляді одного ворожого і цілком справного Т-72. Результатом звернення були не те що подивовані – обурені, бо, зрештою (після офіційного запевнення редакції, що клопотання про нагородження волинських хлопців орденами «За мужність» ІІІ ст. було внесено на розгляд в АПУ), після повторного запиту «ВГ» з’ясувалося: наші бійці досі без нагород, бо… жодні документи до АПУ не надходили.
Повертаючись до цієї теми, редакція згодом надрукувала статтю Олени Лівіцької під заголовком «У пошуках орденів для танкістів», адже переконана: гідне вшанування подвигів молодих захисників – справа честі для всієї держави, а не тільки для рідних та близьких наших Героїв. Тож редакція 10 квітня ц. р. звернулася до міністра оборони України генерал-полковника Степана Полторака з проханням вжити вичерпних заходів щодо належного відзначення військовослужбовців. Образно кажучи – розшукати у шухлядах тилових генералів нагороди для Миколи Тишика, Андрія Мудрика, Олександра Пугача, а також – Костянтина Мрочка та Романа Ляшка, з якими Микола Тишик, керуючи Т-64 вже під час боїв під Дебальцевим вивів з оточення колону наших військ. Досі, щоправда, про вжиті заходи міністр не інформував редакцію.
Зате епістолярним жанром наказано займатися полковнику Ігорю Близнюку, який на офіційному рівні «засвітився» ще в далекому 1996 р., коли в званні майора та на посаді начальника штабу – заступника командира ракетного полку отримав із рук Леоніда Кучми медаль «За бездоганну службу».
Спочатку редакція отримала листа від 17 квітня 2015 р. за підписом начальника управління особового складу-заступника начальника штабу Командування сухопутних військ ЗСУ Ігоря Близнюка, до якого апелювали ще у лютому. Цього разу полковник Близнюк інформував: департаментом кадрової політики Міністерства оборони України за вих. від 08.04.2015 №220/3807 нагородні матеріали на зазначених військовослужбовців «направлено для внесення на розгляд Президентові України». Йдеться про вручення екіпажу танка Т-64М танкового взводу танкової роти танкового батальйону військової частини А2331 у складі навідника-оператора молодшого сержанта Тишика М. В., навідника-оператора солдата Мудрика А. Я. та механіка-водія солдата Пугача О. І. державних нагород – орденів «За мужність» ІІІ ступеня.
А на повторний запит до найвищого керівництва МО України все той же полковник Ігор Близнюк нещодавно знову відповів листовно, вкотре поінформувавши, що «в управлінні особового складу штабу Командування Сухопутних військ ЗСУ» вкотре «опрацьовано» звернення «Волинської газети».
Ігор Олександрович нагадав: відповідне клопотання щодо відзначення державними нагородами героїв-танкістів надіслано в Адміністрацію Президента України, а потім «видав на-гора» взагалі сенсаційну пропозицію:
«У разі порушення командуванням 14-ї ОМБР клопотання щодо присвоєння звання Герой України головному сержанту – командиру танка молодшому сержантові Тишику М. В., та нагородження державними нагородами механіка-водія, солдата Ляшка Р. О. та навідника, солдата Мрочка К. В., нагородні документи будуть опрацьовані встановленим порядком».
Тобто полковник Близнюк натякає: уже новий склад екіпажу танка Т-64М під командуванням Миколи Тишика, який через мінне вороже поле вивів колону українського війська з оточення під Дебальцевим, цілком заслуговує на найвище пошанування в Українській державі, проте все залежить від… комбрига 14-ї полковника Олександра Жакуна.
Словом, якщо фраза «порядок у танкових військах» і має право на існування, то тільки не в нинішніх українських штабах.
Роман УСТИМЧУК.
На фото Олени ЛІВІЦЬКОЇ: Микола Тишик після повернення з фронту, який мав бути нагороджений двічі, але не отримав медалі чи ордена жодного разу …
До теми
Доки шухляди з орденами ніяк не можуть відкритися, самі герої тим аніскільки не переймаються. Бо куди важливіше «відійти» од воєнних спогадів, улаштуватися на роботу, визначити плани на майбутнє.
Наш уже легендарний Микола Тишик зі Старовижівщини став справжньою зіркою газет, радіо, телебачення, про нього відзняли фільм, а скоро вийде передача «Хоробрі серця». Проте зараз не слави хлопець потребує, а нормальної роботи.
– Він уже так втомився від постійно уваги журналістів, що змінив номери мобільних! – зізнається Миколина мама – Зінаїда Степанівна. – Щоб відпочити від ефірів та інтерв’ю, два тижні був у сестри на Чернігівщині. А тепер ось удома допомагає: сіно косити, корови пасти, бо ж улітку в селі, самі знаєте, скільки роботи.
Сам Микола на увагу журналістів не нарікає. Просто, каже, зараз трохи заклопотаний працевлаштуванням:
–Я пішов до районного центру зайнятості. Однак поки їхні пропозиції не зовсім підходять. Хотілося б трохи більше, ніж півтори тисячі гривень, отримувати. Сподіваюся, в Луцьку якусь ліпшу роботу знайду.
Почувши про бажання «Волинської газети» посприяти з пошуком, Микола щиро дякує. А на запитання, чи не образливо після стількох подвигів (і це без перебільшення) лишитися без нагород та наодинці з побутовими проблемами, Микола каже: «Та ні. Все нормально».
Так само не рвуться до слави і хлопці з першого танкового екіпажу командира Тишика: Олександр Пугач із с. Губин Локачинського р-ну та Андрій Мудрик із Луцька.
У працевлаштуванні їм пощастило більше, ніж командиру. Бо обом збереглася робота з попереднього (демобілізаційного) місця. Тож відпрацювавши три роки в охоронній фірмі м. Володимир-Волинський, Олександр Пугач (в екіпажі – оператор-навідник) і тепер там трудиться. А оскільки графік «доба – на роботі, дві – вихідний», то встигає і вдома допомогти.
– Моєму поверненню батьки, мабуть, більше радіють, ніж я сам, – сміється солдат. Хоча й зізнається – після квітневої демобілізації тільки-тільки почав почав «відходити»:
– Вже не страждаю безсонням, ночами не воюю. Друзі, односельці дуже підтримують. Кажуть, війна пішла мені на користь, бо став більш стриманим, виваженим у рішеннях. Хоча повертатися в АТО поки не хочу.
Швидко адаптувався до мирного життя і третій із екіпажу, водій-механік Андрій Мудрик:
– До мобілізації я працював програмістом у приватній фірмі. Коли вирішив іти воювати, то і колеги, й шеф із повагою поставилися до такого рішення. Весь час підтримували, допомагали з усім необхідним: кевларова каска, обмундирування, прилад нічного бачення купували. Коли через рік перебування в АТО я нарешті повернувся, колектив фірми не тільки радо зустрів мене, а й вручив зарплату зі щедрими преміальними за весь той час, скільки я перебував у війську, – із вдячністю розповідає Андрій.
Активно спілкуючись із багатьма демобілізованими, Андрій зізнається: у кожного адаптація до мирного життя відбувається по-різному. Комусь треба місяць-другий просто розслабитися, з друзями зустрітися, навіть чарку перехилити. Хтось мусить пройти курс лікування у психологів.
– Але найгостріше зараз стоїть проблема навіть не з працевлаштуванням, а з паперовою «волокитою», – переконався Андрій. – Тому хлопці між собою радяться, які документи потрібні для виготовлення посвідчення учасника бойових дій, де їх зібрати, куди здавати, коли результатів чекати. І щоб така взаємна підтримка була постійною та кваліфікованою, ми створили Волинську обласну організацію ветеранів АТО, офіційно її зареєстрували, прийняли майже півсотні членів, отримали приміщення і скоро запросимо вас на офіційне відкриття.
По-різному склалася доля і в того екіпажу Миколи Тишика, який мінним полем проклав шлях для виходу з дебальцевського котла.
Приміром, оператор-навідник Костянтин Мрочко теж стоїть у центрі зайнятості м. Нововолинськ та мріє знайти цікаву роботу.
– В мене дуже оригінальна спеціальність – «Технолог бродильних виробництв і виноробства», тому за фахом працювати поки не доводилося, – зізнається 31-річний чоловік. – Щоб заробити на прожиття, до мобілізації працював на будівництві. Зараз теж, аби ні від кого фінансово не залежати, підпрацьовую. Але мені подобається робота, де можна спілкуватися, пізнавати світ. Скажімо – у туристичній фірмі. Міг би також працювати репортером у зоні АТО.
Попри те, що в Костянтина не склалося в сімейних стосунках і у травні був розірваний шлюб, чоловік не впадає у відчай.
– Психологічно адаптуватися до мирного життя дуже допомогла поїздка в Буковель, – каже колишній боєць. – Окрім лікарів, із нами займалися психологи. Разом із водієм-механіком нашого екіпажу Романом Ляшком ми брали участь у тренінгах. Тому за тижневе перебування в Карпатах велике спасибі Ковельському центру допомоги бійцям АТО.
А от 24-літній Роман Ляшко з Луцька хоче повернутися на передову в ролі не репортера, а досвідченого бійця!
– Я не втомився воювати. Навпаки: зрозумів, що це моє покликання. Тому після демобілізації повіз до Львова документи на вступ до Академії сухопутних військ, де буду вчитися управляти танковими підрозділами.
Мало того, наш доблесний земляк побував у Володимирі-Волинському, аби підписати контракт із військовою частиною і знову вирушити на Схід.
– Мама, звісно, дуже не хотіла мене відпускати. Але згодом і вона, і двоє братів та молодша сестра з розумінням поставилися до мого вибору.
На запитання, чи не образливо лишитися без нагород після подвигу під Дебальцевим, солдат Ляшко каже:
– Те, що наш екіпаж тоді, ризикуючи життям, вивів з оточення людей і техніку, безперечно заслуговує на відзнаку. Якщо командування повважало по-іншому, значить так і буде. А просити, нагадувати, клопотати? Ми вищі того, щоб ставати перед кимось на коліна!
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото автора: Микола Тишик давно потоваришував із «Волинською газетою», на згадку про це отримавши «командирський» годинник; у подарунок планшети отримав не тільки Микола, а й його товариші – Андрій Мудрик і Олександр Пугач.