«Його ім’я – це не просто слово, в якому замкнулися сподівання тих вірних синів України, що ненавидять Москву, яка б вона не була: більшовицька, царська або казна-яка». Михайло Булгаков.
У драматичний час становлення української державності Симон Петлюра, Андрій Мельник і Євген Коновалець були на чолі національно-визвольного руху. Та незважаючи на їхню жертовність та звитягу, на Волині досі гідним чином не вшановано цих героїчних синів Вітчизни!
Про те, як ми вміємо руйнувати старі пам’ятники, говорити не варто. У «лихі дев’яності» ніхто не захотів дослухатися навіть до гумористичної поради («Не треба руйнувати пам’ятників – перейменувати, і нехай стоять далі!»), а тому слідом за головним монументом Влідімірові Лєніну в Луцьку щезли з лиця землі не тільки більшовицькі вожді, але й раритетні танки, гармати і літаки, що були на постаментах. І якщо в одному випадку демонтоване каміння використовувалося для спорудження інших обелісків, то в інших високолегована сталь була просто продана спритними «патріотами» за ціною звичайного металобрухту.
Євген Коновалець.
Андрій Мельник.
Симон Петлюра.
Натомість у Ковелі збудували чи не найбільший пам’ятник Тарасові Шевченку (прокуратура, правда, потім довго розбиралася, скільки бюджетних грошей поцупили, а скільки таки використали за призначенням), а в Луцьку приступили до будівництва монумента на честь вождя однієї з гілок ОУН Степана Бандері. Щобb втілити задуманий проект у життя, ініціатори проводили кілька етапів творчих конкурсів, збирали добровільні пожертви та використовували кошти платників податків. Але «полум’яна любов» до Провідника виявилася яловою: й досі біля Палацу урочистих подій бовваніє лише голий постамент, на якому подекуди бавляться хлопчиська-розбишаки. Чому пам’ятника Степанові Бандері немає й досі, не здатні відповісти, мабуть, навіть і ті, хто найголосніше волав про необхідність його встановлення.
Пам’ятаючи про ці сумні факти, в той же час не можна всіх мазати одним миром. Саме тому Благодійний фонд «Останній солдат» (голова правління – Олексій Чернишев) вирішив здійснити черговий реальний крок до гідного пошанування нашого спільного історичного минулого. Після того, як було впорядковано велику кількість кладовищ періоду Першої світової війни та облаштовано місце загибелі жовнірів Війська Польського у вересні 1939 р. біля с. Мельники Шацького р-ну, основну увагу було сконцентровано на періоді Української революції 1917-1921 рр. Саме тому кілька літ тому в м. Рожище за участі офіційних представників України та Азербайджану було урочисто відкрито меморіальну таблицю на честь героїв обох народів – генералів Павла Скоропадського та Гусейна Хана Нахічеваньського, які в 1914-1916 рр. воювали на Волині в складі російської армії.
При всій повазі до одного з фундаторів становлення незалежності Азербайджану, головну увагу тут привертає Павло Скоропадський, який у квітні-грудні 1918 р. був фактичним керівником України та здійснив немало зусиль для створення на наших теренах потужного та керованого державного механізму. Доля його виявилася трагічною: під тиском обставин він емігрував, проживав у Німеччині (не співпрацюючи з нацистами!), де внаслідок нальоту авіації союзників загинув під чужими бомбами у квітні 1945 р.
Не менш трагічною виявилася доля й інших борців за волю та незалежність нашої держави. Симона Петлюру, який із листопада 1919 р. був Головним отаманом військ УНР, а з 9 травня 1919 р. до 10 листопада 1920 р. – Головою Директорії Української Народної Республіки, убив агент більшовицьких спецслужб 26 травня 1926 р. у Парижі.
Євген Коновалець був полковником армії УНР, головою Української військової організації, а з 1927 р. – головою Проводу українських націоналістів. 23 травня 1938 р. кадровий співробітник НКВД Павєл Судоплатов у Роттердамі вручив Провідникові коробку із солодощами, всередині якої був вибуховий пристрій…
Його наступником на чолі ОУН став Андрій Мельник. Після розбіжностей у методах та формах подальшої боротьби Степан Бандера відділився від цієї структури, і з 1940 р. діяло фактично дві гілки Організації Українських Націоналістів. Одну з них продовжував очолювати колишній Андрій Мельник, який, щоправда, не був убитий сталінськими кілерами, а помер 1 листопада 1964 р. в еміграції в Люксембурзі.
Всіх їх об’єднує дуже цікава сторінка нашого спільного історичного минулого, пов’язана з Волинню і зокрема з нашим краєм!
Отже, під тиском певних обставин наприкінці 1919 р. Юзеф Пілсудські вирішив роззброїти армію УНР та інтернувати її в кількох таборах. Один із пунктів тимчасового перебування української старшини розмістився в Луцьку. І серед тих, хто опинився під дулами гвинтівок учорашніх польських союзників, були командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець та начальник штабу Андрій Мельник! Збереглося архівне фото того періоду, датоване січнем 1920-го: у першому ряду третій зліва – Євген Коновалець, а в другому ряду третій зліва – Андрій Мельник. Саме тут, у Луцьку, вони обмірковували перспективи подальшої боротьби за Українську державність, а весною 1920 р. змогли перебратися в Чехословаччину, де приступили до формування військової бригади.
Відомий дослідник Михайло Киричук у системній праці «Волинь – земля українська» не лише помістив документальне підтвердження перебування на нашій землі Євгена Коновальця та Андрія Мельника, але й висловив цілком обґрунтоване припущення щодо проведення одного з етапів переговорів між Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудські про підписання договору про спільну боротьбу з червоною навалою. В усякому випадку, якщо в архівах не збереглися протоколи цих перемовин, то згадку про них зафіксував народ. У 30-х роках минулого століття на Волині люди виконували пісню, де були й такі рядки:
«Ой до Луцька у неділю,
о восьмій годині
Приїхав Петлюра
на польській машині,
А за ним Пілсудський,
союзник лукавий,
З котрим захищали
козаки Варшаву…».
Зрештою, угода була скріплена підписами повноважних представників України та Польщі 22 квітня 1920 р. у Варшаві. Й хоча період спільної українсько-польської боротьби не приніс нам бажаних результатів, а внаслідок угоди між Пілсудські та Лєніним Волинь до 1939 р. опинилася під окупацією варшавської влади, непересічні історичні факти дають вагомі підстави вшанувати Симона Петлюру, Євгена Коновальця та Андрія Мельника на нашій багатостраждальній землі. І тому «Останній солдат» цими днями звернувся до голови обласної комісії з увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій Світлани Мишковець із проханням підтримати ідею встановлення меморіального знаку на луцькій вул. Стрілецькій на честь цих трьох провідників та тисяч інших борців за Незалежність України у міжвоєнний період. А до Луцького міського голови Миколи Романюка – з проханням погодити конкретне місце його розташування.
І доки керівники шановних інституцій вивчають документи, наведемо один із закликів Симона Петлюри до суспільства. Він був виголошений багато-багато літ тому. Але таке враження, ніби написаний буквально вчора:
«Український народе!
Ось уже три роки змагаєшся ти запанувати у своїй Республіці, здобути собі волю, рівність і непідлеглість, борючись із червоними імперіалістами-большевиками.
Ти поніс величезні жертви на полі брані.
Руїна сіл, руїна господарств, кров невинних, сльози по вбитих та замучених большевиками батьках, матерях, братах і сестрах, безліч одиноких могил на всьому терені українському – ось наслідок боротьби за найсвятіші ідеали людськости твоїх синів.
Умираючи, вони благали тебе і заповідали тобі продовжити оту тяжку боротьбу за твою вільність, щоб доказати всьому світові, що і український нарід здатний до самостійного життя й сам може порядкувати своєю землею і своєю волею державною».
…Сенс появи такого обеліска в Луцьку вмотивований не лише вищенаведеними аргументами. Бо якщо в Києві на Андріївському узвозі й досі є меморіальний будинок, де проживав відомий письменник Михаїл Булгаков та недавно встановили пам’ятник Творцю слова, то чому в Луцьку немає жодної згадки про панів Петлюру, Коновальця та Мельника?
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву та автора: тут повинен з’явитися в Луцьку обеліск на честь провідників боротьби за Українську державність; команда Січових стрільців у Луцьку, січень 1920 р.; так увічнили Михаїла Булгакова в Києві; пам’ятна таблиця на стіні дому, де був застрілений 1926 р. отаман Симон Петлюра; могила Петлюри в Парижі.