Доки новина облітала містом, майже мільйонер став майже мільярдером. Усі з апетитом чекали, яке ж то весілля утне Маринка при таких-то грошах. Та тільки облизня впіймали. Бо замість багатих столів і щедрого перепою сусіди отримали скупі чутки, буцімто Маринка та іспанець тихо розписалися, на вечірці в заміському ресторані сиділи тільки батьки та дружки і на фоні скромного стола геть нескромно виблискувала Маринина обручка з діамантами.
– А що Олексій? Із горя, певно, в запій пішов?– цокотала одна сусідка до іншої. – В них же з Маринкою така любов була. Така любов!
– Ти знаєш, я сама в шоці! Зразу Льошка ходив як із хреста знятий. Дзвонив до Маринки – вона трубку не брала. Десь через тиждень із годину скайпом балакали. А потім Льошка на весілля пішов: як свідок.
– Та ти що! Й іспанець нічого не запідозрив?
– Ой, змилуйся! В його віці вже про «вічне» треба думати, а не про шури-мури.
– А скільки ж йому?
– 83 весною було!
Цієї миті стукнули вхідні двері – і до квартири зайшов Олексій. «Привіт найгарнішим жінкам Волині!» – гукнув до сестри й сусідки та пішов на кухню обідати.
– Такий щасливий, ніби мільйон у лотерею виграв, – зашепотіли подруги, завбачливо причиняючи двері. – Явно щось вони з Маринкою затіяли…
Олексій жував учорашню картоплю, а тим часом у далекій Іспанії Маринка стояла перед дзеркалом та приміряла нове, рубінове кольє.
– Маріне! – почула чоловіків голос і миттю зацокотіла каблучками з другого поверху на перший.
– Іду, Андреасе! Іду, моя любове! – защебетала до старика, який гойдався у кріслі і з вікна пент-хауза дивився на Мадрид.
– Маріне, а скажи-но мені: хто той молодий чоловік, що був за свідка на нашому весіллі? – запитав іспанець, продовжуючи гойдатися у кріслі.
– А що таке, моя любове? – запитала Маринка, з усіх сил намагаючись лишатися спокійною.
– Мені не сподобалося, як цей сеньйор дивився на мою принцесу.
– Ну що ти, mi amor. Це просто наш родич. В Україні прийнято брати кузенів за свідків.
– Дивно, але твоя мама сказала інше, – промовив іспанець і різко повернувся до жінки.
Серце Маринки так закалатало, що, здавалося, от-от вискочить із відвертого декольте. Щоб приховати панічний страх, Маринка сховалася в чоловіка за спиною та обережно поцілувала його в лисину. Андреас різко шарпнув її за руку і поставив перед собою на коліна:
– Ну як тобі, Маріне, моя лисина? Роги ще не проглядаються? А обручка з діамантом? Не тисне? Бо якщо так, то заміню її на гумові рукавички. Я спеціально лишив їх на згадку про часи, коли ти працювала в мене гувернанткою.
Старик боляче вхопив Маринку за підборіддя. Однак за мить відпустив і, як нічого й не було, промовив:
– А зараз приготуй мені коктейлю. Будь ласка.
От уже три місяці Олексій ходив сам не свій. «Що з тобою? Яку біду горілкою заливаєш?» – бідкалася сестра, коли брат знову напився в ґедзь і впав на порозі квартири. – Ну раз не виходить по-хорошому, буду по-поганому». І затягнувши Олексія у ванну, сестра облила його холодним душем та привела до тями.
До самісінького ранку вони так і пробалакали: він – сидячи у ванні в мокрому одязі, вона – в нічній сорочці та бігудях. Не в силах приховати душевний біль, Олексій зізнався, що вся його біда – Маринка:
– Перед тим, як вийти заміж, вона казала: в наших стосунках нічого не зміниться. Рік-два перетерпимо, доки іспанець ласти склеїть. А далі з його мільйонами заживемо, як білі люди. Я повірив. Став чекати. В останній розмові (це було десь через тиждень після їхнього з іспанцем весілля) Маринка хвалилася: мовляв, усе йде по плану. А потім подзвонила серед ночі, прошепотіла в трубку, щоби більше їй ніколи не дзвонив. І тепер не знаю, що робити.
– Слухай, а може, поїхати до неї? Ти Маринчину адресу знаєш?
– Адреси ні. Так знайшов би. Маринка планшетом знімала їхній пентхаус, через Інтернет хвалилася. То я би якось зорієнтувався. Але питання в іншому: коли я прислав їй есемеску, що приїду, вона відписала: «Тоді більше мене не побачиш», – зітхнув Олексій. – Може, він її катує? Чи вбити погрожує? Кожної хвилини про це думаю. Місця собі не знаходжу. От і мушу… горілкою рятуватися.
Маринка ходила по кімнаті, як пантера в клітці. Ні дорогі меблі, ні мадридські краєвиди вже не тішили. Вони їй остогидли! Як і той клятий старик! «Коли ти вже здогнеш, лиса потворо!» – сичала сама до себе. Та почувши з першого поверху «Маріне!», миттю вдягнула маску ніжності і зацокотіла каблучками по східцях: «Іду, Андреасе! Іду, мій любий!».
Чоловік перестав гойдався у кріслі і посадив собі на руки молоду дружину:
– Моя принцесо, ти зробилася дуже сумна. Не пестиш свого Андреаса. Не щебечеш, як раніше. Може, захворіла чи болить що?
– Так, болить, mi amor. Ось тут, – тицьнула Марина на свої звабливі перса. – Ти вже рік тримаєш свою пташечку у клітці. Я світу Божого не бачу. На Мальдіви не пустив. У турне їхати не хочеш. Твої театри і картинні галереї – нудно. Бутіки – набридло, – закопилила губку Марина. – От зів’яну і помру в тебе на колінах.
– Ну годі тобі, годі. Ти ж знаєш: лікар заборонив мені далекі мандрівки. А саму відпускати пташечку боюся. Раптом якийсь коршун налетить і вкраде мою Маріне?
– Андреасе, любий: я навіки твоя. Але мені сумно. Навіть маму, і ту вже цілий рік не бачила.
– То хай вона до нас приїде.
– Ти ж знаєш: мама вже давно до нас перебралася б. Але бабусю після інсульту параліч розбив, хтось же мусить за нею доглядати. Та й сама бабуся сто разів уже просила: «Приїдь, дитино, хоч перед смертю тебе побачу».
Побачивши, що таки зачепила Андреаса за живе, Маринка, втім, наполягати не стала. І так знала, що розмова про хворих та немічних завжди розчулювала старика. А тому жінка вирішила просто почекати. І не дарма. Бо через пару днів чоловік її здався: «Гаразд, відвідай хвору бабцю. Квитки уже замовлені. Вихідних, я думаю, тобі цілком вистачить. Але пообіцяй, що будеш гарною дівчинкою».
«Алло, Олексію! Це Маринка! – майже кричала у слухавку жінка, їдучи з аеропорту «Бориспіль». – Ти в Луцьку? То зустрічай. Скоро буду».
Такого шаленства почуттів у них іще ніколи не було. Дика жага перепліталася з ніжністю, ревнощі самця гасили пестощі самки.
– Тепер тебе нікому не віддам, – стискав її в обіймах Олексій.
– А я і так лише тобі належала, – сміялася Маринка.
…«Чи ти здуріла! – побачивши доньку за руку з Олексієм, сварила мама. – Не встигнеш до Мадрида дістатися, як твій сеньйор про все вже знатиме». – «Не знатиме. Я телефон поміняла. Так що супутниковий зв’язок нічого не розкаже». Прикута до ліжка бабця теж онуку пожурила: «Дитино, знала, на що йшла. А так поводитися – і перед Богом гріх, і перед людьми – сором». Та Маринка тільки сміялася: що ті старики тямлять у «любовному проекті».
Стомлена, але щаслива, жінка зручно вмостилася у крісло літака. «Шановні пасажири! Пристебніть, будь ласка, ремені безпеки», – ввічливо промовила стюардеса.
«Вам допомогти?» – запропонував Марині сусід справа. «Десь я вже його бачила… – майнуло в голові. – Точно! ми ж із ним летіли із Мадрида на Київ! І теж по сусідству. Ото дивина».
– Як відпочивалося? – люб’язно запитав чоловік іспанською. – Як водичка у Світязі?
– А як ви здогадалися? – стала фліртувати Маринка.
– О! Це моя робота: знати все і про всіх, – засміявся іспанець.
– То ви що, у розвідці працюєте?
– Ну, майже.
Але далі розмова не склалася. Сусід сказав, що дуже втомився і хоче поспати. Тож Маринка і собі вирішила відпочити. Заплющила очі. Проте сон не йшов. «Що за штрих цей іспанець? – крутилося в голові. – Звідки знає, де я була? Ще й квитки – ніби спеціально підібрані? …О Боже! Невже Андреас… найняв детектива?!»
Від однієї думки про втрачені мільйони Марина ледь не знепритомніла. «Може, води?» – запитала стюардеса, побачивши геть бліду пасажирку. «І заспокійливе також», – видихнула жінка.
У Мадриді Маринку зустрів їхній із Андреасом водій. Ввічливо привітавшись, заніс у багажник сумки з подарунками. «Може, я дарма хвилювалася?» – заспокоювала себе жінка. Побачивши знайомий пентхаус, вже придумала слова, з якими зустріне старика. «Речі несіть на другий поверх», – скомандувала водієві, коли авто зупинилося біля воріт. «Сеньйор Андреас просив, аби ви не виходили з машини», – ввічливо промовив водій на слова Маринки, щось узяв у консьєржки і за мить повернувся: – А ще сеньйор Андреас просив передати ось це». І простягнув… гумові рукавички та квитки «Мадрид-Київ».
– Алло, Олексію! Це Маринка. Уявляєш, та лиса потвора виставила мене за двері! – аж ридала у трубку.
– Я знаю, – спокійно відповіли на тому кінці дроту.
– Ти що, не зрозумів? Наш «любовний проект» провалився!
– Не наш, а твій, – сухо відповів Олексій. – Пам’ятаєш, я просив тебе плюнути на всі мільйони? Обручку тобі купив. Пам’ятаєш? Але ти витерла об мене ноги. Сказала, не для того створена, щоб гнити у болоті. Я чекав, із розуму сходив. Потім заспокоївся: не одна ж ти на світі принцеса. А коли твій Андреас подзвонив і запропонував ще один «любовний проект», я вирішив: чому б і ні. Так що за два дні плотських утіх із тобою я вже заробив навіть на безбідну старість. Як кажуть в Америці: бізнес – і нічого особистого. Так що, люба, гуд бай. Чи як там кажуть у вас в Іспанії…
Поліна РУДЕНКО.