Віктор Чорнуха: «Не було раніше причини стати настільки монолітними»
Про майбутнє країни, помилки минулого та прорахунки сьогодення завжди цікаво чути з перших уст. Я маю на увазі тих персон, які творять соціально-економічне майбутнє цієї країни. У Віктора Чорнухи, голови наглядової ради компанії «Луцьксантехмонтаж №536», співзасновника Благодійного фонду «Волинь-2014», є досвід, є статус, є авторитет однієї з перших осіб в області. За його плечима – гігантський пласт роботи і надпотужний колектив. Коли бачиш, як у скрутний для держави час його будівельники трудяться, немов у мурашнику, сповнюєшся певною дозою оптимізму. Але ні команду «Луцьксантехмонтаж №536», ні бізнесмена Віктора Чорнуху, ні кожного з нас війна оминути не може. Тільки думки і дії мудрих керівників зможуть підняти країну з колін, на які її поставили путінські багнети. Безумовно, Віктор Чорнуха – серед найвпливовіших людей в області. Але він наразі воліє лишатися поза великою політикою. І, до речі, не так часто зголошується на інтерв’ю. Чому? А відповідь – поміж рядками цієї бесіди: нам треба працювати і працювати, щоби віра в цю країну та сподівання на її європейське майбутнє зі слів ставали реальністю. Бо поки довкола – надто багато слів…
– Вікторе Григоровичу, я думаю, ніхто не здивувався, що саме ви постали серед тих кількох людей, які в певний час вирішили згуртуватися і створити серйозний благодійний фонд. Ідея успішна. Доведена справами вже навіть на міжнародному рівні. Та все ж таки, на вашу думку, що стало об’єднавчим фактором для співзасновників фонду, що згуртувало людей із гарними статками, однак різних професій і, можна припустити, що й різних політичних поглядів?
– Біда об’єднала всю Україну. Не було раніше причини стати настільки монолітними, ставити собі такі амбітні завдання. І все з однією метою – протидіяти агресії Росії. По-перше, всі дуже заморилися при попередній злочинній владі. Це дійсно був концтабір. Мені гріх жалітися, бо нашому регіонові пощастило. Бо в нас був губернатор Борис Клімчук і його однодумці – керівники силових структур, які не допустили тут бандитських «розборок», «смотрящих» і правильно оцінювали ситуацію. Служачи тій владі, казали відверто: вона не буде довго управляти країною. До того всього на нашу голову ще звалився такий чоловік, як Путін. Коли піднімемо історію і побачимо хронометраж останнього десятиріччя, то переконаємося: його мета – повернути Україну – не народилася в 2013-2014 роках, а була закладена 10 літ тому. Якби ще трохи Янукович побув при владі, то танки прийшли б до Луцька без єдиного пострілу. Так що об’єднала нас агресія Росії, перш за все. І те, що ми змінили владу з великою надією побачити себе в Європі. Хоча й гіркою ціною Небесної Сотні… Якщо ж говорити про Волинь, то я не знаю жодного підприємця, який би не розумів: поки держава не мала армії, поки всю ту агресію стримували добровольчі загони, ми, керівники (часто навіть конкуренти) мусимо допомогти. Згадайте, як було в армії на першому етапі: голий-босий і ніж за халявою. Ні одежі, ні наїстися, ні зброї… Армію успішно «валили» 20 із лишнім років. Тому, коли ще не було ніякого фонду, голова обл-держадміністрації Григорій Пустовіт звернувся до мене з листом. Я так поглянув і бачу, що там потреб на півмільйона… І це було тільки два напрямки: військовий комісаріат і наша 51-ша бригада. Це і по 800 комплектів літньої та зимової білизни, і 9 тисяч шкарпеток, і 400 спальників, аби було в окопах на чому лежати, і до ста акумуляторів, і пішло-пішло… Треба – значить купив, передав, як має бути. То була перша крупна реакція. Ми не рахували того, що хтось приходив і просив 10, 20, 30 тисяч гривень на найнеобхідніше. У першу чергу – допомогли тим працівникам підприємства, які пішли на фронт.
А потім люди-однодумці, в яких чистий бізнес, котрі найбільше переживають за ситуацію в державі, створили Благодійний фонд «Волинь-2014». Це аграрії, бізнесмени – ви їх знаєте. Щоб не було внутрішніх політичних ігор, поставили межу: вхідний бал має бути не менше ста тисяч гривень. Були такі, хто давав по мільйону. Ми на першому етапі вклали 500 тисяч гривень. Вийшло близько 5-ти мільйонів. Почали працювати. Дуже приємно, що серед керівництва фонду є навіть колишні та нинішні керівники силових структур. Це і Володимир Мельникович, і Петро Філюк… Причому – активними! На першому етапі поставили задачу: допомагати тим військовим підрозділам і вирішувати ті соціальні питання, що пов’язані безпосередньо із Волинню. І почалася активна робота. Ми купували десятки машин у різні підрозділи: і «Світязь», і «Азов»… До речі, ці позашляховики на Сході хлопцям дуже потрібні. Я буквально недавно закінчив там будувати фортифікаційні споруди, був і бачив, що без потужної техніки там нічого не зробиш.
Головне наше досягнення: ми не давали допомогу всім без винятку… Бо на перших порах до нас ринули волонтери: «Дайте 20 тисяч», «Дайте 50»… То був хаос. Запросили їх на нараду і сказали: будемо купувати тільки речі, які необхідні, і тільки після консультацій із керівництвом правління та командирами тих підрозділів, що потребують підтримки. Не всім волонтерам це сподобалося. Знаєте, як образливо, коли щось фінансуєш, а воно розходиться наліво-направо? Нормальні волонтери, правдиві, лишилися, співпраця продовжується. Ми їх і бачимо, і знаємо. Потім стали вертатися зі Сходу «грузи 200», «грузи 300», виникла потреба в допомозі членам родин бійців. Фонд і опалення робив, і на операції виділяв кошти… Паралельно компанія наша теж долучалася до цієї роботи. За період діяльності фонд «Волинь-2014» залучив на допомогу армії та країні 8,5 мільйона гривень, із них майже всі вже розподілені. А якщо звести докупи всю допомогу всіх членів правління, то й 40 мільйонів набереться. Станом на останнє правління на залишку лишалося 500 тисяч. Ми взяли зобов’язання знову наповнити бюджет фонду. Нема тут чого соромитися. Для кожної людини, яка щиро бажає добра нашій державі, активно брати участь у таких справах (не задля реклами) це – честь!
– Чи не достатньо просто чесно сплачувати податки?
– Якби державу не гробили 20 років, не продавали все підряд російським спецслужбам, тоді б питання стояло так: є армія, хай виконує свою функцію. Гляньте: Крим здали без єдиного пострілу. Де таке бачено: 2 мільйона 300 тисяч населення, 20-тисячний контингент української армії стояв – і..? Так, серед будівельників Волині найбільші податки платить наша компанія. Але з іншого боку: на той момент цього було мало. А коли вже армія стала чималі гроші спрямовувати на озброєння, одяг, умови проживання, фортифікаційні споруди, бронетехніку… Тоді ми вже вирішили більше допомагати адресно, конкретно. Сьогодні армії критично не вистачає кількох речей. Скажімо – є величезна проблема з тепловізорами. А податки… Раніше вони викачувалися в офшори, кралися владою. Зараз треба переорієнтовуватися.
– Як війна вплинула на роботу вашого підприємства?
– Близько 20-ти працівників воює на Сході. Ми їм зберігаємо зарплату, згідно із законом. На превеликий жаль, двоє людей із колективу загинули в зоні АТО. Тепер намагаємося підтримувати сім’ї, цікавимося, що їм треба. Загалом більше 2 мільйонів коштів компанія витратила на різного роду допомоги.
– Ви згадували, що в державі змінили владу. Чи задоволені цими змінами? Ви їх бачите?
– Хоч як дивно це звучить сьогодні: більше 90% від простих людей до керівників різних рангів – незадоволені. Не владою, а її діями! Ми їх бачимо по-іншому. Враховуючи те, яким був оптимізм українців після Революції гідності, коли режим скинули, коли Україна ніби прокинулася, яку підтримку тоді здобула виконавча влада, так опуститися додолу?! Сьогодні підтримка Прем’єра – два відсотки. Не більше. Слава Богу, що останнім часом почали більш-менш прозоро боротися з корупцією, що змінили кількох тих недолугих керівників, які виплили там на сцені майдану. Все таки сьогодні треба працювати і працювати. Добре, що нас нині коригують Європа і Сполучені Штати Америки. Ну, просто вже не дають нам, образно кажучи, нагліти. Я, попри все, з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Навіть люди, які помиляються спочатку, можуть виправити помилки. Є велика надія, що так буде. А спільнота світова нас підтримає в тому. Але поки не переможемо на своєму фронті, нікому не будемо потрібні.
– Ми сьогодні прискіпливо дивимося на Грецію, як їй нелегко в ЄС, багато хто з українців ставить себе на місце греків… Ви вірите в майбутнє України в Євросоюзі?
– Вірю. Скажу – чому. Я знаю Грецію. Кілька разів там був. Помітив колосальну різницю двох націй. Греки – абсолютно не люблять і не хочуть працювати. Добу в холодку перебирають маслини, щось продають, туризм організовують, відпочивають і нещадно, до речі, експлуатують українців та всіх інших. Тому я вірю в Україну. Ми не так зайшли в ЄС, як греки. Однак багато в чому недопрацьовуємо. Наше виробництво падає шаленими темпами. Наприклад, за 5 місяців цього року будівництво впало на 32% порівняно з попереднім періодом. А це – головний лакмусовий папір!
– Маю змогу щодня ходити на роботу через вул. Набережну в Луцьку, де над зведенням будинків швидко і професійно працює «Луцьксантехмонтаж №536». Приємно спостерігати. Яка сьогодні ситуація в розвитку будівельної галузі Волині?
– Притому, що не все добре в Україні, наша область за показниками – на першому місці в державі. Приріст у будівництві становить 113% за 5 місяців. На другому – Львівщина. Виконали показники ще дві області, решта – в мінусах. Чому? Коли почалися маневри валюти, люди не знали, що робити. Мудрі почали гроші вкладати в нерухомість. Наш найбільший інвестор у регіоні – фізичні особи. Прямо скажу: кошти фонду регіонального розвитку (понад 98 мільйонів), доведені Кабінетом Міністрів, досі не освоєні. Перелік об’єктів та фінансування не затверджені урядом. Ми ще в області не починали працювати, а вже серпень на носі. Коли ж виконувати ті роботи? Такого я не пам’ятаю за 30 років, відколи працюю. Тобто ситуація в регіоні нормальна лише за рахунок будівництва житла. Ми маємо солідний відсоток. До нас поки довіра людей – найвища в регіоні. Тому що ніколи не зірвали терміни введення об’єкта, не змінили ціни куплених квадратних метрів. Ніколи люди не мали претензій до якості. Мало того – ми себе навантажуємо і соціальними питаннями. Продовжуємо активно будувати, тому що маємо багато зобов’язань перед людьми. В червні в Луцьку здали 200 квартир, у липні будемо здавати 81 квартиру і до кінця року – ще більше 200. Працюємо також на розвиток, три-чотири ділянки готуємо на роботу зимою, на перспективу. Якщо є змога, хочу подякувати усім нашим інвесторам, нашому колективу. Поки я буду живий-здоровий, не підведу їх. Але з іншого боку багато є організацій, які постійно зривають об’єкти. Приклад – «бетонний хребет» на 55-му мікрорайоні Луцька, що більше 10 років стоїть, хоча компанія себе рекламує активно. Зараз входять нові фірми, за якими тягнуться «шлейфи» в інших областях – Хмельницькій, Львівській… Демпінгують ціну, заманюють людей створенням кооперативу. Це не зовсім добре, бо якщо тільки людина стає членом кооперативу, юридична відповідальність замовника – їхня. Люди внесли гроші, на тому їхня функція закінчилася. У нас ціни вважаються трохи вищими, тому що ми ніколи не платили гроші в конвертах, маємо найбільшу зарплату в регіоні, з повним соціальним пакетом і податками. Дешевий сир – тільки в мишоловці. За 5 місяців в області освоєно більше 400 мільйонів інвестицій. З них 74% припадає на Луцьк (раніше – 40-50%). Це все через високі темпи зведення житла. Але ми віримо, що будуть будуватися і садочки, і школи, і все інше. На деяких об’єктах навіть не ждемо коштів, працюємо.
– А перинатальний центр?
– Дуже образливо й боляче. 2000-го разом із Борисом Клімчуком я подавав Президенту Леонідові Кучмі капсулу, яку він закладав до фундаменту цього центру. Вже потім міністр Раїса Богатирьова приїздила сюди і дуже дивувалася цьому об’єкту. Казала, що подібного нема в Україні. У Дніпропетровську, щоб отримати перинатальну допомогу, треба шість клінік об’їхати. У нас же на місці – «містечко матері й дитини». І що головне – там уже готові операційні! Нинішній голова облдержадміністрації знає ситуацію. Однак перинатальний не подавали до фінансування у 2015-му, бо вирішили добудовувати об’єкти вищої готовності. Так само і з 27-ю школою в Луцьку. Цього року в неї вклали трохи більше 3 мільйонів тільки з міського бюджету за ініціативою міського голови Миколи Романюка. А це потужний комплекс, потрібний для нового мікрорайону. Шкода.
– Ви народилися на Сумщині, вчилися на Харківщині, працюєте на Волині…
– …Я ще у Львові жив шість років і маю жінку-львів’янку.
– Тим паче. Кому, як не вам, знати, що нас, українців, може об’єднати?
– Я й сам, проживши стільки літ, не думав, що ми нічого не робили, щоби бути ближчими. Всі ми зіштовхнулися з АТО і лише нині відкрили очі. Тамтешнє старше покоління – не переконати. Там багато протиріч. Там будуть усміхатися в очі, гарно говорити, а вночі робити своє недобре діло. Що нас згуртує? Те, що ми тільки-тільки почали робити, – різноманітні обміни заходами, співпраця (така, яку, для прикладу, Микола Романюк започаткував із Волновахою) тощо. І я відправляв туди футбольну команду, і син Ігор мій був в складі делегації як депутат обласної ради… Розповідав, що на зустріч із волинянами прийшло стільки людей, що зал на 800 осіб був переповнений. А наш Микола Романюк так захопив аудиторію, що в кінці Волноваський міський голова жартував: «Ні, Миколо Ярославовичу, я вам слова не дам, бо ви вже тут мером замість мене стали». Оце зближає. Мало того, дітки. Приїжджало на зимові канікули 60 дітей із Волновахи. Питає донька моя, Ірина, як я подивлюся на те, що вона візьме в родину одну дівчинку з тих дітей, школярочку-четвертокласницю. «Бери», – кажу. Вона взяла, одягнула, взула її. Дівчинка пожила 10 днів із моїми внуками. Таке там творили разом! Поїхала – задоволена. Це те покоління, яке скаже: «Я там була. Не обманюйте! Які фашисти?». Нам треба більше дітей сюди і більше студентів. А друге, що об’єднає, це коли ми почнемо жити за європейськими правилами, і люди з окупованої території побачать, куди ми зробили крок, вони самі захочуть об’єднатися.
– Наостанок адресую таке питання, яке чи подумки, чи вголос промовляє нині кожен, як тільки переглядає чи читає новини: коли це закінчиться? Що підказує ваш досвід?
– Я за своє життя не бачив війни. Ви не бачили. Хіба з розповідей. Бо в мене і тато воював, і мама воювала. І в нашому селі на Сумщині на паркані досі висить такі дві зірки, які чіпляли учасникам війни. Ніколи не думав, що знайдеться людина, яка розведе дві таких нації. Я приїхав у Харків, при Союзі там української не було чути. Але я говорив, як хотів. Мені це не заважало жити. Я наполіг, щоби за розподілом мене направили на роботу у Львів. Там, у Львові, я не помічав мовного питання! Попри те, що в мене тесть – запеклий націоналіст, хоча 13 років служив в «яструбках», разом із тим підтримував самостійну Україну. Ніхто мені не сказав: «Іди, москалю, звідси». Придумано все політиками. Навіть важко відповісти на ваше питання. Бо важко спрогнозувати дії однієї людини – Путіна. Він продовжує інформаційну війну. Крим – не наш (я маю будиночок на березі в Алушті й не можу туди поїхати)… Це все болить неймовірно. Чогось хорошого у взаєминах із Росією, поки Путін живий, не варто чекати. Але ми можемо багато чого самі. Зведені нами фортифікаційні споруди – це як новий кордон. Найбільш дивно, що й із того боку вони щось подібне будують. Бачте, ви цього й не знали… Це – майбутній кордон. Наше майбутнє – в нашій поведінці. Я вірю, що все-таки не я, але ви чи ваші діти будете жити в Євросоюзі. Й тоді народ сам змінить хід історії. От вірю – і все! І просто хочу побажати всім волинянам гарного майбутнього!
– Дякую за розмову.
Спілкувалася Олена ЛІВІЦЬКА.