Треба визнати: сусідня країна у цій війні використовує не лише вогнепальну зброю, а й добряче б’є словом. Слово неправди стало чи не першою причиною загострення ситуації на Сході країни.
Нерідко можна почути, що ми програли росіянам інформаційну війну. Але треба зрозуміти інше: ми у неї не грали, не граємо і не гратимемо у майбутньому, а просто будемо доносити правду до тих, кого роками обманювали. Найяскравіше це проявилося на долі Криму та значної частини Донбасу, де значна кількість населення після інтенсивного «промивання мізків» російськими ЗМІ перестала розуміти різницю між правдою та брехнею і потрапила під тотальний вплив ворожої ідеології. А проукраїнські сили, на жаль, відчувають катастрофічну нестачу об’єктивної інформації…
«Мало просто говорити про те, що треба щось робити. Треба реально щось робити! І от ми хочемо започаткувати таку співпрацю з колегами з Волновахи», – зазначив заслужений журналіст України, головний редактор «Волинської газети» Володимир Данилюк під час зустрічі представників медіа з Луцьким міським головою Миколою Романюком.
Тож спільно з редактором волноваської газети «Наше слово» Альоною Мержевською Володимир Данилюк зініціював створення нового проекту – газети «Наш Донбас», яка видаватиметься українською та російською мовами журналістами з Волині та Донбасу.
Така ідея викликала інтерес у багатьох неурядових організацій. А от 31 липня, під час зустрічі у Луцькій міськраді, Микола Романюк запевнив, що цей напрямок співпраці між громадами міст-побратимів заслуговує на всіляку підтримку. Тим паче, що на лінії фронту під Волновахою нині захищає Україну чимало волинян, а в період літніх канікул у нас безплатно оздоровилися десятки дітей із Волновахи.
– Може не вистачати коштів на щось першочергове – навіть на ремонт доріг, шкіл, тролейбусів, але коли є брак об’єктивної інформації, то ніхто твоєї роботи взагалі не бачитиме. Преса тримає нас у рамках, контролює, – запевнив Микола Романюк. – Тим паче – у такий складний час, на тій нашій землі на Сході, де справді гостро відчувається брак правди…
– Чому розпочали цю роботу? Бо військові просять (Володимир Данилюк у рамках спільної роботи з благодійним фондом «Волинь-2014» неодноразово надавав допомогу нашим солдатам, зустрічався з бійцями, тому про їхні потреби знає не з чужих слів, – авт.) не лише якихось побутових речей, продуктів чи амуніції, а й українських (за формою та змістом) газет. Ми вже розповсюджуємо в зоні проведення АТО спеціальну вкладку «Польова пошта», але новий проект націлено і на наших земляків, що нині служать на Донбасі, і розповсюджується серед місцевого населення, і в родинах учасників та ветеранів бойових дій тут, на Волині, – розповів Володимир Олексійович.
А потім були спогади. Спільні – луцько-волноваські. Їх за порівняно короткий час партнерської співпраці назбиралося чимало.
– Коли ми приймали у наш табір першу групу волноваських діток, то навіть разом із Сергієм Демченком (Волноваський міський голова, – авт.) зі школярами танцювали. Потім під тим відео у YouTube більше тисячі переглядів назбиралося… Але головне, що дітки повернулися додому задоволені! Бо ми їм тут створили прекрасні умови для оздоровлення та відпочинку, знаючи, що коли вони стануть дорослими, теплих вражень про Західну Україну вони ніколи не забудуть, – говорить Микола Ярославович.
Пригадує також, як переживав, коли вперше прозвучала ідея про те, що школярів із Волновахи можна прийняти у наших родинах. Думав, чи знайдеться стільки охочих у Луцьку? Але в результаті вийшло, що близько 10 родин іще ображалися, бо до них так і не потрапили діти з Волновахи – просто не вистачило…
Історія про бійця Степана Бойка, лучанина, котрий за щасливим для нього збігом обставин потрапив із передової додому – на родини, а потім і хрестини своєї доньки, взагалі вражає. І вона варта деталей. Бо дещо розповідав після повернення з-під Волновахи гендиректор «Луцьксантехмонтаж №536», депутат облради Ігор Чорнуха. А тепер Микола Романюк доповнив її новими барвами.
– Коли ми приїздили у Волноваху й освячували пам’ятний хрест на місці, де загинули наші хлопці, то боєць Степан стояв в охороні. Ми ж тоді просто підійшли до військовослужбовців, розговорилися… Кажуть: це – хлопець із Луцька, в якого буквально півтори години тому народилася донька! Ми його привітали, потім попрощалися, сіли в машину… І – виникла ідея: а чому б не допомогти Степанові Бойку поїхати в короткострокову відпустку додому?! Одразу зв’язалися з його командиром, залагодили всі формальності і забрали із собою до Луцька. Одразу зателефонували і його дружині. Привітали, розповіли: мовляв, так і так, ми от говорили з вашим чоловіком, котрий у Волновасі. Запитуємо, як назвали дівчинку. Жінка відповіла, що Степан уже все вирішив: буде Вікторія. Тобто Перемога! Яке славне ім’я! – пригадує Микола Ярославович. – І знаєте, що було далі? Наш Степан побував удома, відзначив народження доньки, а потім назад поїхав… Як американський солдат – у всьому новому! Ну, зрозуміло, наша делегація йому з цим добряче посприяла…
Було видно, що ці спогади для Миколи Романюка особливо хвилюючі. Бо ж ділився ними, навіть незважаючи на те, що поспішав їхати в службове відрядження до Бреста, де відзначали День міста.
– Минає місяців зо два, – продовжує. – Телефонує мені Степан Бойко, каже: «Миколо Ярославовичу, прийдіть до мене завтра на хрестини!». «Без проблем», – відповідаю. Він також запросив Євгена Ткачука (депутат Луцької міської ради, котрий був у складі делегації під час поїздки у Волноваху, – авт.), Валерія Бондарука (теж депутат міськради, теж побував там, даруючи лікарні медикаменти, – авт.). Поїхали на хрестини. Родина у них звичайна, люди дуже хороші, відкриті такі, щирі. Тим більше радісно для них хрестини справляти, бо й Степан із війни прийшов у відпустку. Нас на вулиці зустріла дівчинка років 9-ти і каже: «Дядя Валєра, ходімо» – й веде його. Я запитую, мовляв, а хто це? Валерій Бондарук відповідає, що дівчинка – з Волновахи, приїздила з делегацією своїх однолітків на оздоровлення. А тепер от подружилися з його сім’єю. Дівчинка – як квіточка: у вишиванці, з новим мобільним, дорогим хрестиком на шиї. Дали ми їй квіти, поклали у конверт «на пелюшки» і кажемо: «Вітай!». Заходимо всередину. Я, насамперед, подякував Степанові та його побратимам, що вони нас там, під Волновахою, захищають. І передаю слово дівчинці, і так гарно вона всіх привітала. А потім голосно: «Слава Україні!». Й урочисто вручає Степанові принесений букет. Всі жінки – у сльози…
Під час зустрічі журналістів із Миколою Романюком були й спогади, як зустрічали гостей із Луцька у Волновасі. Як більшість місцевого та проукраїнськи налаштованого населення намагається зробити цю територію неприступним бастіоном для ворога, що причаївся буквально за два десятки кілометрів від цього невеличкого міста. Як допомагають простим людям усі українські військовослужбовці, а особливо – волиняни. Головний редактор газети «Наше слово» Альона Мержевська розповіла, що у них постійно згадують про ці візити, люди та місцева влада вдячні за підтримку.
– Нам потрібно розвивати співпрацю в усіх сферах. І це потрібно першочергово не лише мені, не комусь абстрактному, це потрібно – для України. Може, ми тільки тепер усе зрозуміли і стали натхненно закладати ті підвалини патріотизму на нашій землі, які мали б бути міцним фундаментом миру та соборності України вже давно… Так, російська пропаганда вже багато зла зробила, але нам треба подолати це. І ми це зробимо! – сказав Микола Романюк, іще раз наголосивши: а недарма ж солдат Степан Бойко донечку Вікторією назвав!.
Світлана ДУМСЬКА.
На фото автора: начальник управління туризму та промоції міста Луцької міської ради Наталія Бунда, Володимир Данилюк, Альона Мержевська, Михайло Літвак та Микола Романюк у робочому кабінеті.