Мрія героя

– Усе добре. Ми здорові: і я, і діти. Передають тобі привіт, – мамин голос звучить напрочуд спокійно. Очі її світяться ніжністю, немовби вона хоче упіймати погляд того, з ким розмовляє. А я мовчу. Боюся вимовити якусь недоречність і розірвати невидиму ниточку, яка єднає дві найрідніші для мене душі. Мама звітує, що зроблено по господарству, обережно вибирає із сільських новин ті, про які можна сказати. Обирає буденні, абсолютно нецікаві, як на мій погляд. 

– Чому ти усміхаєшся слухавці? Тато ж тебе не бачить…

– Він відчуває мою посмішку через голос. …Ти чула, Ірино? – мама має на увазі оті незвичні для нормальної людини звуки, що пролунали із слухавки телефону та заважали розмові. 

Я почула. Так розмовляє війна. Снайпери працюють постійно. Короткочасні перестрілки із крупнокаліберних кулеметів, міномети й гранатомети, навіть бомби. 

– Розкажи мені про тата, – намагаюся прогнати смуток із маминих очей. А ще мені соромно, що не цікавилася раніше життям своїх батьків. Уважала, що його відлік почався від мого народження?.. І лише у скрутні часи відчула потребу щось з’ясувати?..

Моя мама, Лариса Анатоліївна, зустріла свого майбутнього чоловіка Ігоря в Мислинській неповній середній школі. Тато старший за маму на три роки. Закінчивши курси медпрацівників, мама працювала в лікарні у Луцьку. Тепер – домогосподарка. 

Тато навчався в Новосілківській середній школі; закінчивши її, працював охоронцем. У 1994 р. пішов служити до української армії. Повернувшись додому 1996-го, продовжив трудову діяльність. Одружилися 1998-го. Разом із дружиною виховує двох дочок.

– Наша Іра – одна із найкращих учениць у класі. До уроків готується старанно, вчителі задоволені її успіхами. Офіцер-наставник та вихователька телефонували. Хвалять нашу дитину, – і знову мені (по приїзді додому на вихідні) залишено лише закінчення розмови тата й мами по телефону. 

– Волонтери допомагають. І їжею, і ліками, і військовим одягом. Ігор каже, що до них на фронт приїжджають справжні відчайдухи. Адже ризикують життям так само, як і вояки. Нещодавно листи привезли. Від дітей. Та іграшки, дитячими ж руками зроблені. Хлопці кажуть, що то велика моральна підтримка, – мама промовляє слово «хлопці» так звично, що мені аж дух перехоплює. Я розумію, що подумки вона там, на передовій, і серце її переповнене вдячністю до побратимів її чоловіка – незнайомих, але надійних, сильних, вірних.

– Мій тато – герой? – запитую, бо давно хотіла про це дізнатися. Мама дивиться на мене здивовано й тихо каже:

– Вони там усі герої…

Коли над країною нависла загроза війни, мій батько, Ігор Войтович, мобілізований у серпні 2014 р., пройшов навчання на Яворівському полігоні, що на Львівщині. 13 жовтня 2014 р. у складі 24-ї механізованої бригади вирушив на Схід України боронити територіальну цілісність нашої Вітчизни. Разом із бойовими побратимами тримав оборону в смт Кримське Луганської обл. – «гарячій точці» протистояння двох сил – добра і зла. Має звання старшого сержанта, призначений заступником командира взводу. Через поранення командира бойового підрозділу виконував його обов’язки. Штурмова бригада, у складі якої воював Ігор Войтович, неодноразово брала участь у боях за села Сокольники, Сміле, а також розвідувальних операціях.

– Тату, а ти знаєш, що… – це молодша сестра Даринка, дзвінкоголосий вихор, оповідає батькові шкільні новини. Може, мені позаздрити, що тато так охоче балакає з нею, зі своєю молодшою дочкою?.. 

Мама підбадьорює мене своїм ясним поглядом. Ми схожі: і зовні, і вдачею. А Дарина, як і тато, захоплюється полюванням, поважає рибальську справу. Вона мріє стати лісником, а батько хвалиться сусідам, що ходитиме на полювання до лісового господарства молодшої дочки.

– Тату, наша вчителька назвала вас елітою нації. А що це таке? – сестра уважно слухає відповідь батька. – Тато наказав тобі, Іринко, пояснити мені, що таке «еліта». Ти ж у нас у ліцеї навчаєшся!..

– Холодно там. Ночі морозні. Іноді сплять просто неба. А зранку окопи риють. Земля тверда, як камінь. Але це, як Ігор каже, наша земля, рідна, – мама Лариса обіймає мене за плечі.

Ігор Войтович нині перебуває у військовому шпиталі на реабілітації. Службу подвигом не називає, героями вважає захисників Донецького аеропорту, а також тих, хто віддав власне життя за Дебальцеве та Іловайськ. Мріє повернутися до мирного життя, стати фермером: вирощувати зернові культури та розводити велику рогату худобу.

– Чи вважаю свого батька героєм? Звичайно. Україна є і завжди буде. Адже її кордони охороняють такі справжні чоловіки, як мій тато, мужні патріоти, які не ухиляються від покладених на них обов’язків, а беруть до рук зброю і захищають свій народ, землю та родину. Я, Ірина Войтович, старша дочка воїна-хлібороба, майбутній військовий психолог, у цьому переконана.