Головний редактор районної газети волноваського району «Наше слово» Альона Мержевська разом із колегою Михайлом Літваком нещодавно відвідали Луцьк. І тепер на сторінках видання пані Альона ділиться враженнями. Ось – частинка. А далі, обіцяють, буде.
“Малий
Рим Сходу у… пазлах (Продовження. Початок у №61, 63).
Древній Лучеськ
називають містом Лесиної юності, бо саме Волині судилася щаслива доля назавжди
поєднатися з іменем Лесі Українки. В Луцьку родина Косачів оселилася, коли
народжена на волинській землі поетеса була восьмирічною дівчинкою. Місто
зберегло всі три будинки, в яких жили Косачі, а поруч з величним, нескореним
замком Любарта, що його так любила поетеса («Старезний твій замок, дідизни
останок, навік в моїй думці зостався…»), досі росте величезний «Лесин ясен»,
під яким вона написала свого першого вірша «Надія».
Велична постать
поетеси – на центральній площі Луцька. Береже, оглядає з
висоти улюблене місто кам’яна Леся і бачить: її тут шанують. Щиро,
по-справжньому. Жива вона в серцях людських. Ми теж побачили – людей біля
величної постаті, не дуже багато, різного віку, просто так і з невибагливими
букетиками квітів. Чоловіки і жінки, як похилого віку, так і зовсім юні, серед
яких кілька – на велосипедах, мотоциклах. А біля підніжжя постаменту –
священнослужителі. Виявилося, то панахида з нагоди 102 річниці смерті поетеси
правиться, тут, біля неї, під відкритим ясним небом. І видно було по обличчях
людей, що не з примусу вони тут, що зійшлися сюди цим ранком не задля
формальної «галочки» – щось інше, що зветься внутрішнім покликом, привело їх
віддати данину пам’яті видатній землячці. Принаймні, саме про це свідчили
сльози в очах молодої жінки у світлій хустині, з квіткою в руці…
Того ж дня ми побували на
вулиці у старій частині міста, яка тепер зветься вулицею Драгоманова. Тут, у
двоповерховій кам’яниці 18 століття, квартирувала у 1890-1891 роках сім’я
Косачів. Нині цей будинок – музей «Лесина вітальня». Саме з його вікон маленька
дівчинка Лариса роздивлялася стародавній град і дослухалася, як десь там, в
ній, починають народжуватися слова, що стануть її, Лесиними, піснями і –
назавжди – гімнами її країни. Не перечитувала творів поетеси, мабуть, зі
шкільної лави, але кілька з них мені ясно згадалися у затишку чарівної
невеличкої кав’ярні, розташованої в цокольному поверсі «Вітальні», у кімнатці з
великими вікнами в обрамленні кованих ставень, що, як мені здалося, так і
залишилися у її, поетеси, часі…
Часу відвідати всі
музеї волинської столиці – а їх у Луцьку чимало – не було. І це мені здалося
добрим знаком: непобачене, нерозгадане, непізнане все залишиться на
наступні рази. Чи будуть вони? Час покаже… Та тихе благословення й надію на
нові приїзди й нові знайомства з загадковою, овіяною легендами Волинню, що
вплелася історією своєю в глибину століть,
ми отримали, побувавши цього разу
в одному з них – Музеї волинської ікони. Розглядаючи унікальні експонати
– старовинні ікони, написані волинськими майстрами, ми відчували їх особливу
енергетику і немовби долучалися до священних таємниць створених багато століть
тому образів, відчували благодать і спокій від їх споглядання… До речі, кілька
волинських ікон були визнані чудотворними; і зараз сюди з’їжджаються прочани,
які вірять у духовну силу рідкісних пам’яток сакрального мистецтва.
Тут, у Музеї
волинської ікони, зберігається одна з найбільших святинь українського народу,
одна з найбільш древніх ікон на нашій планеті, і одна з найстародавніших ікон
часів Київської Русі – ікона Холмської Богородиці (на фото). Її точне
походження невідоме, орієнтовно ікона була написана в XI-XII століттях у
Візантіі, а автором її вважається святий апостол Лука. За переказами, ікона
була привезена в Київську Русь як посаг
візантійської царівни Анни – нареченої князя Володимира Святославича.
У вересні 2000
року ікону, що вважалася втраченою, передала музею мешканка Луцька, у родині
якої зберігалася святиня. Сьогодні вона
експонується в окремій залі, біля неї проходять екскурсії та богослужіння. За
майже тисячолітнє своє існування чимало чудес явила ікона тим, хто вірує, і
одне таке чудо відбулося вже в музеї: чотирирічний хлопчик, що ніяк не міг
стати на ноги, навчився ходити, після того як кілька разів бабуся приносила
його до ікони з молитвою про зцілення…
Звернулися у
думках до Холмської Богородиці і гості з Донбасу. Невмілими щирими словами-молитвами попросили
Матір Божу, що пройшла до нас крізь віки, подарувати нашій калиновій та, видно, винній у чомусь перед небом країні спокій.
Той, якому віднині всі ми знаємо
справжню ціну…
Альона МЕРЖЕВСЬКА, газета “Наше слово”.