Колишній голова Горохівської райдержадміністрації – командир бойової групи. У складі прикордонних військ нині несе службу за 8 км від окупованого Донецька – у спекотній Мар’їнці. Ще у квітні, під час чергової хвилі мобілізації, Сергій Годлевський змінив чиновницький та партійний фронт на справжній. Чесно кажучи, таких прикладів на Волині – не надто. В буремну першу хвилю мобілізації, коли волинян першими «кинули» в горнило війни голими й босими, він ще був керівником виконавчої влади на Горохівщини. А як тільки хтось у столиці прийняв рішення, що пора посадити у владні крісла іншу команду, був звільнений із посади разом із 10-ма колегами. Без пояснень. Хоча як активний учасник Революції гідності взяв на себе відповідальність за втілення змін на Горохівщині й почав цю важку роботу. Сьогодні, з позицій війни, йому, 47-річному місцевому політику з усталеними поглядами націоналіста, багато що бачиться інакшим. Розмова з командиром бойової групи Сергієм Годлевським відбулася у редакції «Волинської газети» за день до його повернення у Мар’їнку. Ротація. Відпустка. Знову війна.
«Усі кажуть: «так трапилося», «так вийшло»… Я думаю, що так мало бути. Тому, що я опинився на Сході, є кілька пояснень. По-перше, я справді завжди ходжу у вишитій сорочці. Завжди тим жив, живу і тим переймаюся. Так у мене склалося, що на моєму ніби й не довготривалому вікові сталося і три революції (студентська голодівка, Помаранчевий майдан та Майдан гідності) і війна. На жодній із них я не хотів відігравати роль спостерігача. Бо вважаю так: якщо вести людей, то треба йти самому і показувати їм приклад. Стільки, скільки ти можеш. По-друге, я працював перед тим головою Горохівської райдержадміністрації. Призначений 9 квітня минулого року, а 11 квітня була вже перша хвиля мобілізації. Я бачив ці всі речі: і забезпечення, і таке інше… І до мене в кабінет приходили жінки й просили: «Не забирай», «Поверни»… Звичайно, розумів: щось можу, а щось і не можу зробити, бо то є війна. Психологічно це все перенести було дуже й дуже важко. І в цих випадках я думаю так: якщо ти людей на війну відправляєш, ти маєш і сам її пройти. Слава Богу, що за моєї каденції на Горохівщині не довелося нікого з бійців хоронити. Тоді – Бог милував. І третє. Мені важко було ходити Луцьком. Я себе погано почував. У самому прямому розумінні. Не фізично, а – морально. Хоронять Героїв, «Пливе кача» лине через Театральний, хлопців несуть, а я, здоровий і нормальний мужик, ходжу до них на похорони. Це неправильно. Четверте: я – батько двох синів. Я не взірцевий, але повинен для них бути прикладом. Маю дуже багато мінусів у житті, але, напевне, маю і якісь плюси. Оці плюси в них повинні закарбуватися. Бо є така українська приказка: «Яблуко від яблуні недалеко котиться». …Це – війна. Якщо її не спинити там, вона прийде сюди. Все. Бачив, що це, і не хочу тут такого. Хочу, щоб люди жили спокійно, мирно, гарно. Може, небагато. Але це проблеми, які можна вирішувати і з якими можна жити».
«Коли мене відправляли, старший син Остап (а це, до речі, той самий Остап Годлевський, звичайний луцький школяр, який знявся в легендарному українському фільмі Олеся Саніна «Поводир», – авт.) вирішив поїхати до військкомату у військовій формі. І от ми сіли у маршрутку, відправляємося – а він віддавав честь. За таке виховання я ще раз хочу подякувати Павлові Зіновійовичу Боснюку, директору військового ліцею, де він навчається, бо я йому цього не казав і не просив. Але це… проймає. Коли ми поверталися із зони, він також приїхав. Тоді була страшна спека, але він був у військовій формі й теж віддавав честь солдатам. А з меншим сином – трудніше. Власне, тому, що він ще маленький. Питав спочатку телефоном: «Коли ти приїдеш?», а далі образився на деякий час і не хотів спілкуватися. Вже тато приїхав – і, думаю, він мені простив (усміхається, – авт.). Звичайно, я завдав болю близьким і рідним. І мамі в першу чергу, яка вже має поважний вік, дружині, сестрі. Всі вони переймалися. Зі всіма були різні казуси, коли я не міг передзвонити, бо проходили бої. То були важкі для них хвилини та навіть години. Напевне, з того складається життя. Ті болі, на превеликий жаль, ми не можемо обійти. То не відпустка, то – війна. Я в таких випадках чомусь постійно згадую слова Гійома де Боплана (це французький історик та картограф, який описував Україну в 17 ст.) про українців: «Дивний тут проживає народ: навіть жінки знають грамоту і вміють співати по-церковному, а чоловіки їхні постійно перебувають у військових походах». То, як на мене, історика, дуже висока оцінка нашої нації. …От довелося йти в похід».
«Навіть наші небагаті села – якісь більш кольорові. Там усе якесь таке сіре, буденне, маленьке. …Ми стоїмо за 8 кілометрів від Донецька, і я собі постійно уявляю села, які є навколо Луцька. Які тільки тут не побачиш шедеври того будівництва! Я не про розкіш, а про фантазію, про різноманітність, про смак і красу. Ну, і штучні гори, як я їх називаю, – терикони… З того, що мене вразило і розвіяло певний міф: там, за 8 кілометрів від Донецька, люди розмовляють українською! Це ознака – що то є Україна. Попри всі процеси русифікації, що там проходили. Хоча ментальність, безумовно, відрізняється. Їм просто упродовж дуже довгого періоду втовкмачувалося в голову, що на Заході України – люди, які не працюють, нічого не виробляють, паразитують, що наші жінки – мало не повії, що ми живемо в кредит, а – вони вимушені за нас усіх трудитися. З іншого боку – це ще й навальна атака російських мас-медіа. Там кілка на голові теши, а їм усе «фашисти», «бандерівці»… Хоча я не відкидаю слово «бандерівець», хай до мене так і говорять».
«Я немолодого віку, у мене світоглядові квінтесенції вже сталі. Але для мене патріот України – це була людина, яка знає українську мову, яка підтримує нашу культуру. А зараз я маю інше бачення. Я дуже багато бачив російськомовних патріотів, які були далекі від української культури. Просто ніколи цим не жили. Вони ходили у «китайських шмотках», дивилися російські серіали … Але виявляється, в них був отой український початок, жив усередині. І сьогодні він постав. Біля нас стояли сусіди – 28-ма одеська бригада. 50 відсотків із тамтешніх військовослужбовців розмовляли російською. Але це надійні, крепкі хлопці, які стоять за Україну, і там нема ніяких дискусій. І стоять – як цемент. Вони, до речі, коли був наступ на Мар’їнку, прийняли удар першими. Дуже вдало. Я бачив, якою всі після того гордістю пройнялися за наших. Показали зразок своєї боєздатності. Приємно, що це ми. Це піднімає дух».
«Ми всі живемо в політиці. Але політичний менеджмент – то дуже вузький профіль і мала кількість людей. Ну, 1-2 %, які закручують гайки. А далі – щось продукують, щось дарують, і ми голосуємо. Тоді з’являється лідер – і всі за ним. Не сподобався – побігли до іншого. Так само і в Донецьку: є люди, які просто жили і працювали. До них прийшла війна, і вони стали заручниками обставин. Так, як ставали заручниками обставин люди, які жили тут, на Волині, у роки Другої Світової війни. Були поляки – брали наших хлопців у польське військо. Прийшли німці – забрали в німецьку поліцію. Прийшли радянські війська – забрали наших хлопів і погнали на фронт. Організували колгоспи – йшли люди туди. І ми жили. Десь така ситуація і там. Окрім того: буття визначає свідомість. Тим людям, як на мене, треба було подивитися, що таке Європа. Я не хочу сказати, що Європа – це щось ідеальне та красиве. Там є дуже багато мінусів. Але коли нав’язуються з боку церкви різні тези про «гейропу» та інші крайнощі, то складається відповідне враження. А варто просто поїхати і подивитися. Для мене Європа цінна перш за все тим, що там існує закон. І вона його заставляє виконувати».
«Щоб досягнути успіху в будь-якій справі, треба зробити такі речі: по-перше, розпочати справу, а по-друге, незважаючи ні на що, продовжувати її робити. Успіх гарантований. Щодо змін у країні. Нинішня реакція людей – нормальна. Бо ми заплатили за зміни найжорстокішу ціну. Це не Помаранчева революція, коли потанцювали на Майдані. Чаю попили – і домовилися. Тут – Небесна Сотня, війна – і вже, на жаль, «Небесна дивізія». Не хочу вигороджувати нинішню владу, але мені здається, що маховик змін на сьогодні починає працювати, але не може це робити наповну… Щодо того, що я змінив би. Ось наприклад: в одному із сіл мого району є початкова школа, в якій нвчається три учні, але там є вчитель, кухарка, прибиральниця, кочегар. Бюджет цієї установи сягав 180 тисяч. Від того села до сусіднього, де є повноцінний навчальний заклад, – 2,5 кілометри. Якби комусь із селян дати 20 тисяч із тих 180-ти, то він би зимою дітей навіть на санях готовий був до школи возити. Я розумію, що за тим стоять заробітні плати, люди, але ми маємо в цьому розібратися і жити за можливостями. Крім того, маємо унікальний шанс щодо того, що зараз називають децентралізацією. Це дуже важливі зміни. Адже як було, уявіть: попрацювали рік, зібрали податки, все пішло в бюджет – і на Київ. І потім ти вдягаєшся і як в шатро до хана: б’єш поклони, шукаєш знайомства, вибиваєш якісь кошти… А після того тобі в районі – шана, бо ти щось там вибив. От вам Європа і Азія! Коли це зміниться – зміниться світ. Люди бачитимуть результат своєї праці, а це є – психологічний фактор».
«У політиці повинна бути здорова критика, але не має бути обливання брудом. Можна клясти Прем’єра, Президента, але можна і пояснити певні речі. Пригадуєте, як кандидат у Президенти Порошенко обіцяв за два тижні зупинити війну? І він справді пустив війська на Іловайськ…, але він не уявляв, що з російської сторони грянуть їхні. Я маю право це сказати, бо сам на фронті: на війні буває так, що ми гинемо. Можна казати у бік Прем’єра багато слів, але… У нас узагалі народ, який дуже обережно ставиться до реформ. Навіть меблі нам переставити у кімнаті – то є певна революція. Бо ми звикли, що всьому своє місце. Але час працює на нас. Так, я належу до команди «Народного фронту». Я буду балотуватися до облради (зазначаємо: розмова із С. Г. відбувалася ще до того, як лідер «Народного фронту» Арсеній Яценюк заявив, що його партія участі в місцевих виборах не братиме, – авт.). Очевидно, що в рідному своєму Горохівському районі. Але в мене буде унікальна виборча кампанія: я буду служити. Я вже показав себе у рідному районі. Далі – за народом… Вибори – не самоціль. Чи маю я моральне право цим займатися? Вважаю, що так. Багато років уже в політиці і увесь час недотягував до переможного результату. Я багато думав: «Чому?..» Бо треба було переступити певну мораль. Бог беріг від лукавства. На сьогодні – так, я людина команди, але ні від кого не залежу і не прошуся».
«Як кожна адекватна людина, я хотів би, щоб це все на Сході припинилося. Але я ні про що не шкодую. Їду, бо там мої хлопці. Бо вони чекають на мене. Бо я для них, а вони для мене – авторитет. Я повинен виконувати свою роботу доти, доки це буде потрібно. Знаєте, колись у класиці радянського кіно була така пісня: «Первым делом, первым делом – самолеты. Ну, а девушки…»? Так-от, першим ділом – захист незалежності нашої держави. А якщо би щось там не вийшло з тими виборами, то Бог із ними! Я жив до того, буду жити після того. Але я хочу бачити незалежну, демократичну, справедливу Українську Державу».
Записала
Олена ЛІВІЦЬКА.