«Я люблю, і значить – я живу»

Він був – як сонце: скільки б людей коло нього не ставало, тепла вистачало всім. Збіг обставин це чи знак, але сонячного вересневого дня 2014-го Бориса Клімчука Волинь хоронила. І так само, зі світлом і теплом, відзначила перші роковини його смерті…

Волошки – мальовниче село на Ковельщині, де народився справжній син Волинської землі.

Справжній, бо куди б не закидала доля, він завжди пам’ятав про свою малу батьківщину.

Справжній, бо до яких би вершин не піднімався, завжди цінував людей села і праці. 

Волиняни це відчували завжди. І тоді, коли Борис Клімчук учителював та був директором шкіл у Ковелі. Як очолював обласну раду та двічі був головою облдержадміністрації. Тоді, коли приїжджав на Волинь, працюючи Надзвичайним та Повноважним послом у Литві й Азербайджані.

Рік тому, 2 вересня 2014-го, серце Бориса Петровича перестало битися. Лікарі виявилися безсилими перед тяжкою недугою. І навіть спеціалісти німецької клініки «Шаріте» не змогли зарадити біді.

Вдовою лишилася дружина Світлана. Осиротіли двоє доньок і шестеро внуків.

І ось через рік після смерті Бориса Петровича у ковельському селі Воля-Любитівська храм святителя Петра Могили знову, як і минулого вересня, зібрав сотні тих, хто знав, любив, цінував і досі шанує Бориса Клімчука. А це вчителі і державні службовці,  будівельники і громадські діячі, колгоспники і дипломати.

Кожному з них є що пригадати. До слів не раз додаються сльози та гіркота утрати. Але… людина живе доти, доки про неї пам’ятають.

– «Усе вирішується» – за таким правилом працював Борис Петрович, – пригадує Олександр Дишлюк, який так само, як Борис Клімчук, двічі очолював держадміністрацію, але – Турійську районну. – Зараз чомусь пригадався період, коли в Турійську ми закінчували реконструкцію сучасного стадіону: з гарним полем, зі стільцями в національних кольорах. «От би ще дорогу», – запропонував я, показуючи Борисові Петровичу майже завершений спортивний об’єкт. І через трохи дорога з’явилася.

– Ми познайомилися тоді, коли разом працювали в Азербайджані. Він – Надзвичайним і Повноважним послом, я – радником аташе з питань оборони, – розповідає генерал Валерій Венгер. – Попередньо поясню: в цій країні до «несвоїх» ставляться важкувато. А Бориса Клімчука сприйняли з перших днів. Чому? Мабуть, учительський досвід і – талант працювати з людьми.

Звісно, питання, які ми вирішували, були державницької ваги. Приміром, за півроку своєї роботи Борис Петрович зумів майже нульовий товарообіг між Україною та Азербайджаном збільшити до мільярда!

Але попри складність та відповідальність завдань, фактично всі ми в посольстві йшли на роботу з радістю. Це не пафосні слова. Щоб пояснити, як нам із цією людиною працювалося, наведу один приклад: повертаючись із Волині, Борис Петрович завжди привозив якісь гостинці. Не раз приходиш зранку на роботу – а він усе посольство запрошує на шматочок волинської сала та домашньої ковбаси. Тож ми, колеги, відчували навіть душевну потребу віддячити Борисові Петровичу за всю його доброту.

– Якось ми випадково зустрілися в луцькому супермаркеті, – пригадує заслужений журналіст України Валерій Мельник. – Як завжди: обнялися, розцілувалися (це була така манера Бориса Петровича, і він робив це справді щиро). «Як справи?» – запитую. А він: «Сьогодні в Україну прийшов перший танкер із азербайджанською нафтою. Наша держава врешті отримала альтернативне джерело постачання енергоносіїв. Завдання президента я виконав».

– Ближче познайомитися з Борисом Клімчуком випало ще у 1998-му, – ділиться спогадами депутат обласної ради, заслужений лікар України Любомир Валіхновський.  – На своєму шляху мені довелося співпрацювати з різними особами. І повірте,  Борис Петрович – людина від Бога, справжній патріот Волині. Перш ніж приймати якісь рішення, що стосувалися медичної галузі Волині, завжди зі мою радився. А ще мені дуже імпонувало: на відміну від більшості великих начальників, крутих (які, переважно, погано кінчали), він ніколи не відривався від землі й від народу. І саме тому сьогодні на панахиді теж зібралося стільки людей.

– Так, він дуже любив рідну землю. І коли з’являлася вільна хвилина для відпочинку, всією сім’єю ми їхали саме сюди, на Ковельщину, – каже молодша донька Бориса Петровича Яна. – Бачите ось цей ліс, що ліворуч? За ним, на хуторі тато народився. А праворуч через поле видніється дах будинку, в якому тато виріс. Цю місцину тато дуже любив. У лісі він знав кожну стежину. Нас маленькими теж сюди водив гриби шукати, ягоди. А як підросли, допомагали бабусі на городі, щось садили, вирощували.

– Комусь він був Борис Петрович, а для нас  – просто Тато, – зауважує старша донька, Юля. – Яким він був удома? Як і всюди – щирим. Сварив чи сердився – щиро. Але і щиро любив. Причому не лише свою маленьку сім’ю – всю родину. Так само, як область, усіх близьких тримав під контролем (у хорошому сенсі). Знав, що відбувається у сестри, у племінників, турбувався, коли щось ішло не так, хвилювався за кожен пчих і кожен кашель наших дітей (тобто своїх онуків). Незважаючи на шалену зайнятість, знаходив час зателефонувати, приїхати. Ми дуже дивувалися: як він усе це встигає?!

– І так само, – додає Яна, – попри зайнятість, багато читав: зранку, коли снідав, у машині, коли їхав, ввечері, коли лягав спати.

– А ще дуже любив жартувати, співати (хоча не мав ні голосу, ні слуху) і слухати Висоцького. Пам’ятаю бабінний магнітофон. Усі записи прокручувалися енну кількість разів. Так що ми росли з Висоцьким, – усміхається Юля, й тієї ж миті чомусь згадалася «Баллада о любви»: «Я люблю, и значит – я живу», що стало гаслом і для Бориса Клімчука.

Ніби прочитавши ці думки, Юля з Яною кажуть:

– Таким він був. І таким він є. Рік минув, а ми не можемо собі сказати: тата немає. …Він із нами…

Через рік після смерті біля могил Петра Івановича та Ольги Архипівни Клімчуків постав пам’ятник їхньому синові Борису. Усміхнений, із мудрим поглядом та книгою в руках. Учитель за фахом. Учитель по життю. 

– Упродовж останніх літ він якось часто говорив про Вічність, – зізнається дружина Світлана. – Одного разу сказав мені, замислившись: «Що після нас лишається?.. Пам’ять і пам’ятники». Їх Борис Петрович спорудив дійсно багато. І шкіл, і храмів, і доріг. Тому дуже хочеться, аби всі, хто працюватиме після нього, зробити стільки ж.

– Ця людина весь свій вік жила для інших. Господь зарахував усі добрі справи Бориса Петровича. І так само сторицею нехай окупляться всі його переживання та страждання, – додають до сказаного священнослужителі, які взяли участь у панахиді та освячені пам’ятника. – Матір-церква його прийняла у цей світ, і вона ж провела його в останню путь. А Господь нехай упокоїть його душу.

…За спиною Бориса Клімчука, вилитого в бронзі, колоситься поле – майже таке ж, як на гранітний сталі. А над тими хлібами  – лелека.

– Борис дуже любив цю землю. Найбільше мріяв про мирну працю на ній, – сказала на завершення вдова Світлана. – Тому я всім нам зичу, аби нарешті закінчилася війна. Щоб над волинськими ланами кружляли лелеки. І щоб вони приносили в наші домівки тільки хороші новини…