Півстоліття в педагогіці і все життя – у пісні

Звідки у маленького Славка той талант узявся, дотепер ніхто не знає. Але вже в чотири роки хлопчик із селянської родини вперше взяв до рук музичний інструмент, аби наступних 64 присвятити себе музиці.

– Донині збереглося в мене фото, де сиджу на дитячому велосипеді і тримаю гармошку, – усміхається приємним спогадам В’ячеслав Хмілевський. – Коли тато купив мені того інструмента, думав: пограється дитина та й по всьому. Але до творчості мене так тягнуло, що вже в 10 класі самоучкою вмів грати на баяні. І коли згадати, яким авторитетом користувалися тоді музики, то я став другим хлопцем на селі (бо першим був учитель музики), – знову жартує оповідач. 

Із юних літ граючи та співаючи на молодіжних вечорах, Славко тоді знав: своє майбутнє хоче поєднати з музикою. Виступаючи по всіх довколишніх селах, мріяв не про велику сцену чи весільні гастролі, а про роботу з дітьми.

Дві мрії В’ячеслава Хмілевського поєднати в одне ціле допомогло Луцьке педагогічне училище, до якого юнак вступив рівно 50 років тому.

Чорно-білі світлини у фойє освітнього закладу й зараз нагадують про нелегкі роки становлення училища, а згодом – коледжу, розповідають про його впевнений ріст та сьогоднішній розквіт. І на багатьох фото, звісно, В’ячеслав Мар’янович.

Ось іще молодим він із лопатою в руках допомагає в розбудові приміщень педучилища. А он учасником хору вітає волинян із 900-річчям Луцька.

– Донині як раритетні збереглися в педколеджі сходинки, якими я бігав ще учнем. І бігати доводилося немало, – зауважує. – Бо після 11 класу вступивши до училища, встигав працювати у школах сіл Романів Луцького р-ну та Доросині Рожищенського.

Скількох дівчат підкорив Слава Хмілевський своєю молодістю і талантом, зараз не злічити. Але, жартує, всі почуття дозволялося проявляти лише у пісні. Тож, мабуть, тому вокальні групи та шкільні хори, якими керував «худрук», неодноразово ставали переможцями на самодіяльних конкурсах і учнівських фестивалях.

«Із цього хлопця будуть люди», – побачивши результати молодого спеціаліста, сказали викладачі Луцького педучилища й запросили продовжити навчання на музичному відділі Дрогобицького інституту.

Із дипломом про вищу освіту В’ячеслав Мар’янович повернувся до Луцького педучилища та взявся готувати творчих педагогів для шкіл і дитсадків, паралельно працюючи вчителем музики у школах сіл Забороль і Підгайці, що поблизу Луцька.

За понад 40 років викладання, зізнається співрозмовник, змінилося не просто багато, а майже все: вимоги міністерства до студентів, а студентів – до викладача, умови навчання і статус самого закладу. Єдине, що лишилося незмінним, – величезна любов В’ячеслава Хмілевського до людей і своєї професії.

– Щоб вихованців нашого педколеджу підготувати до майбутньої роботи з дітьми, до кожного підходжу індивідуально. Хтось-бо знає нотну грамоту, а хтось – самородок без достатньої підготовки, – зауважує оповідач. – Та й тонким психологом мусиш бути, до кожного учня чи студента ключик підібрати: одного – похвалити, іншого – пожурити.

Втім у свої 68  В’ячеслав Хмілевський лишається для юного покоління не лише викладачем – помічником-порадником. Якісь сімейні негаразди дитину хвилюють чи хлопець із дівчиною посварився – від Мар’яновича нічого не приховують, не раз «Як бути?» – запитують.

– Ви кажете «68», а мені й не віриться, що стільки років маю, – зізнається співрозмовник. – Коли святкував 50-річний ювілей, сказав: «Відтепер починаю рахувати у зворотному напрямку». Жарти, звісно. Та коли працюєш із молоддю, коли живеш юнацькими радощами і клопотами, сам душею молодієш.

І що на порозі 70-ліття душа вирує емоціями, свідчать аж три збірки пісень авторства В’ячеслава Хмілевського.

– Писати музику й тексти пробував іще в інституті. Бо вже тоді працював із маленькими дітьми, готував із ними святкові ранки, а яка урочистість без пісні?

Проте якогось вагомого значення своїм творінням В’ячеслав Мар’янович не надавав. Та з часом, коли став складати пісні для виступів у дитсадку онучці, вихователі давай просити: укладіть їх у збірку, це ж справжня скарбничка для музкерівника.

Через трохи дитячі тексти і легкі мотиви переплелися із глибокими, навіть філософськими творами про сенс життя, отчу дорогу, про рідний край і майбуття.

– Буває, народжується твір – як ото пташка з гнізда випурхує: легко та швидко. Мабуть, так з’явилася пісня «Спогад», яку я присвятив коханій дружині і нашій квітучій молодості. З величезною вдячністю за багаторічну співпрацю написав я пісню до 50-ліття директора нашого коледжу Петра Микитовича Бойчука. А от найтяжче далася мені «Пісня про батька»: писав її, переписував, рвав аркуші, знову сідав за баян. Хотілося мовою нот передати незбагненний вир почуттів (зокрема й власних). 

Після дебютної збірки «Витязь Волині» з’явилися «Пісенні мелодії рідного краю». А остання «Жовтий лист» вийшла у світ 2012-го.

Це особлива книга. У майже всіх її піснях автор слів – член-кореспондент Академії педагогічних наук України Андрій Нісімчук. Але… вона вийшла на роковини смерті Андрія Сергійовича. Тому і назву має символічну: професор Нісімчук – наче жовтий лист, одлетів у Вічність, однак його Вчительське дерево живе і молодіє зеленими пагонами.   

Молодіє так, як і Луцький педагогічний коледж. Кожен новий День учителя заклад зустрічає з новими здобутками. І на відміну від розпіарених «університетів» чи «академій», не закривається, а тільки нарощує потенціал, розширює коло майбутніх спеціалістів.

– Усе це – заслуга дружного колективу, в якому В’ячеслав Хмілевський нам – за батька, – відгукується про колегу директор Петро Бойчук. – Саме тому, до речі, ми ще 30 років тому обрали Мар’яновича головою профспілкової організації, куди зараз входить майже 300 наших працівників. І стараннями цього чоловіка почуваємося в коледжі, як у великій родині.

Чи то ювілей викладачів, 8 Березня чи змагання зі збирання грибів та вилову риби – В’ячеслав Мар’янович завжди у вирі подій. Тому й зараз – напередодні професійного свята освітян – придумує, чим порадувати колег.

– Знаєте, маємо хорошу традицію до Дня працівників освіти запрошувати ветеранів педагогічної справи. І щоразу вони, коли переступають поріг коледжу, з приємністю відзначають: у закладі знову щось капітально відремонтоване чи й повністю нове. Недавно в Луцькому педагогічному коледжі відбувалася всеукраїнська нарада директорів, і керівники з інших областей зізналися:  такою матеріальною базою навряд чи хто зміг би похвалитися, – з гордістю за колектив каже В’ячеслав Хмілевський. – Коли усвідомлюєш, що у всіх цих успіхах є часточка твоєї праці, коли бачиш, як старість не дають помітити молоді покоління, то дякуєш долі за такий безцінний подарунок.