«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Євангеліє від Матвія, 5:7)
День Антоніни Яківни розпочинався і закінчувався очікуванням телевізійних новин. Усе село жваво обговорювало сюжети новомодних телесеріалів «Ізаура», «Дика Роза», а вона чекала початку програми «Час». Особливо-то і не було коли сидіти біля телевізора, працювала ж на фермі від світанку до ночі, та як траплялася вільна хвилина, кидала всю хатню роботу і прискіпливо оглядала всіх на екрані в надії побачити серед воїнів, яких час від часу показували у військових репортажах, свого сина. І таки побачила. Їх відправляли літаком «Ил-76» у Нагірний Карабах. Лише декілька секунд показували струнку шеренгу солдат на плацу, та вона впізнала свого Васю. І таким сумним він їй видався, таким невеселим був його погляд! А може, це материнське серце так боліло за сина!? Вона плакала і просила: «Синку, підніми голову, подивись на маму…»
Хотинський Василь Мойсейович в 1988 р. закінчив десятирічку в с. Замшани Ратнівського р-ну Волинської обл. і жив звичайним життям радянського юнака. У нього були свої радощі і прикрощі, а ще – мрії, мрії, як і в будь-кого його віку: здобути освіту, створити сім’ю. Подобалось йому працювати з деревом. Тож особливих вагань у виборі професії не було: вступив до ПТУ №5 м. Ковеля.
Життя різко змінилося 1989-го. За короткий час звичайний хлопчина став відповідальним бійцем, здатним миттєво приймати виважені рішення. Щасливу безтурботність витіснили обов’язок, відповідальність, небезпека. 16 жовтня того року Василь був призваний на строкову службу. Потрапив у Північно-Закавказький округ, у військову частину, що дислокувалася в Ростові-на-Дону. Півроку був в «учебці» Новочеркаського р-ну, а тоді молоде поповнення відправили в Нагірний Карабах – епіцентр сутичок між Вірменією і Азербайджаном. Ще декілька разів він разом зі своєю ротою повертався в Ростов-на-Дону на передислокацію і на поповнення новими людьми – та знову з миротворчою місією або у Вірменію, або в Азербайджан.
Загалом в армії відслужив 2 роки 3 місяці, з них один рік і чотири місяці у Нагірному Карабасі.
Військові тримали нейтралітет щодо сторін конфлікту. Їх завданням було забезпечити громадський порядок.
Спочатку несли службу біля «білих будинків», стояли зі щитами і навіть водометами. І хоча воїни хотіли лише миру, крики місцевих: «Чого ви сюди приїхали? Це наша земля!» – не давали забувати, що вони тут чужинці.
1991 – це рік зростання військового протистояння. Основне завдання військових – охорона мирного населення від бойовиків. Кров проливалася під гаслом: «За землю Артаху!». Цей символ, вимуруваний із цегли, височів на одній із гір.
Із загостренням конфлікту почастішали обстріли бойовиками мирного населення, часто із саморобних «градів» (під них перероблювали хлібовозки).
Завданням військових було знищувати вогневі точки. Тож виїжджали на позицію і проводили контробстріл. Були й інші бойові завдання: знешкодження диверсійних груп, чергування на пунктах громадського порядку, допомога мирному населенню після обстрілів.
Місцеве населення, розуміючи важливість перебування миротворчих сил на їхній території, тепер кардинально змінило своє ставлення до військових і намагалося сприяти їм у всьому: брало на харчове забезпечення бійців (у кишлаках їх було по 10-11) і щодня по черзі на віслюках привозили їм їсти, всім кишлаком разом із військовими копали окопи, щоб було де тримати оборону і ховатися від обстрілів, найдовший з яких тримав майже добу. Під час одного з таких нічних обстрілів кишлаку Василя контузило. Він близько 3 год. пролежав непритомний на одній із розбитих ферм. Там під трактором і знайшла його місцева жінка.
– Коли було найбільш страшно? – повторює моє запитання Василь Мойсейович. – Із перших днів відчуття внутрішньої напруги не залишало кожного з нас; біль утрат стискав серце, коли відправляли своїх побратимів «вантажем 200» на Батьківщину; та по-справжньому страшно стало в той момент, коли побачив людину з розпоротим животом, яка тримала руками свої нутрощі. Він, блідий, переляканий, став на порозі спортзалу школи, де ми ночували, й видихнув: «Нас обстрілюють…» Мить – і всі на вулиці. А тоді – кулеметна черга прошкварчала біля самих моїх ніг. За мить у голові промайнуло все життя, а в очах – мама.
Чи то сльози мами, чи її молитви врятували в тому бою Василя, але він залишився живий і неушкоджений.
В його військовій географії є міста Степанокерт, Лілінокан (Вірменія). В м. Шуша (Азербайджан) військові жили в розбомбленому санаторії. За декілька років до цього то був один із найбільш відомих і потужних санаторіїв, тепер – лише руїни.
Довелося молодому бійцю побачити справжню розруху вірменських міст і сіл, спричинених не лише обстрілами бойовиків і найманців, але і землетрусом. На щастя хлопця, під час землетрусу його рота перебувала в Ростові-на-Дону. Вони ж прибули сюди вже допомагати потерпілим справлятися із наслідками катастрофи, здебільшого розбирали завали фабрик і заводів.
Вихід із Нагірного Карабаху для солдат Василевої роти був довгим і тяжким. Їх залишилося 26 дембелів, інших уже вивезли. Щоденне очікування і щоденна небезпека. Про відведення залишків військ уже не існуючої держави (Радянський Союз розпався) переговори велися на вищому рівні. І ось домовленість досягнена. За їхнім відходом із гір спостерігали бойовики, але не стріляли. А тоді – довгих 6 днів на злітній смузі просто неба в м. Кіровомбач (із 1935р. – м. Ганджа).
Нарешті Ростов дав дозвіл на посадку їхнього літака. Додому летів тим же літаком «Ил-76». За вікном – яскраві хмари, в них ніби розчинялися спомини про шість попередніх польотів, а ще про довгу дорогу поїздом як супроводжуючий бойової техніки, що припала саме на день його народження.
Нагірний Карабах Василь пройшов кулеметником і водночас був командиром відділення. Отримав Хрест першого ступеня «За відвагу», Хрест другого ступеня «За відвагу», орден «Відвага, мужність, героїзм», численні подяки від Міністерства оборони.
Для Хотинського Василя Мойсейовича війна закінчилася 29 грудня 1991р., коли він ступив на борт літака. Це була чужа війна, та доля судила йому пройти її дорогами, пройти миротворцем, виконуючи військову присягу. Життя у 30 тис. вірмен і азербайджанців обірвалося під час кривавої війни між ними, а ще понад мільйон людей втратили свої домівки. Карабаський конфлікт закінчився перемогою вірмен, закріпленою договором про припинення вогню (Бішкетський протокол).
Зустріч нового 1992 р. була найщасливішою у житті сім’ї Хотинських – Мойсея Васильовича і Антоніни Яківни. 31 грудня додому повернувся син. Про його повернення ніхто з рідних не знав, тож батьки були на роботі. «Антоніно, Василь твій додому пішов», – у серці відізвалися такі жадані слова, сказані односельчанином Андрієм Козлом. Здається, не бігла, а летіла на крилах мати. Де і сили ті взялися!..
Село Замшани – один із мальовничих куточків Волині. Живуть у ньому працьовиті, привітні люди. Василь Мойсейович – вихідець із цього села. Його біографія – це ще одне свідчення мужності, хоробрості, високого почуття обов’язку українського народу. І сьогодні, в тяжку хвилину для України, сотні тисяч патріотів виконують свій військовий і громадянський обов’язок перед Вітчизною.
Катерина КАЛІНЧИК,
с. Замшани Ратнівського р-ну.
На фото: Хотинський Василь Мойсейович.