«Я був звичайним хлопцем. Як і ви, не
хотів щодня ходити до школи, згодом, коли подорослішав, час від часу думав, що
життя нудне, тож шукав чогось особливого. А потім – розпочалася війна. Спочатку
ж ніхто й не знав, що то вже війна… Вуглегірськ, Дебальцеве. Бог милував, ми
без втрат вийшли із зони АТО. Три дні тому я прийшов додому на ротацію. А потім
побачимо», – із усмішкою розповідав боєць міліцейської роти спецпризначення
«Світязь» Віталій Шелест учням 7-А класу
Луцької спеціалізованої школи І-ІІІ ст. №1.
І
Віталій, і командувач штурмового підрозділу 3-ї сотні батальйону «Азов», радник
голови облдержадміністрації, керівник координаційного центру допомоги учасникам
АТО Олексій Кушнір та активістка громадської організації «Жіноча сила України»,
волонтер, автомайданівка Любава Дроган говорили під час Уроку мужності про те,
що було, що є, порівнювали життя – тут і там, лише боялися передбачити, що
буде…
Мирослава Мельничук
А
на початку зустрічі класний керівник 7-А класу Мирослава Мельничук розповіла,
що вона стала можливою завдяки членові піклувальної ради школи Володимирові
Данилюку, котрий на громадських засадах виконує обов’язки заступника голови
правління Благодійного фонду «Волинь-2014». Прийшов на зустріч із військовими з
нагоди Дня захисника України й директор школи Андрій Киця, для якого
патріотичне виховання учнів – один із пріоритетів педагогічного колективу. Тож
не випадково торік Андрій Іларіонович визнаний найкращим директором шкіл усієї
Волині!
Любава
Дроган каже, що їхня організація створена для підтримки сімей, які чекають
повернення із зони АТО своїх рідних, Бо ж, каже, коли солдат знає, що його
сім’я в безпеці, тоді йому спокійніше почувається на передовій.
– Коли
я повернувся з АТО, вже не зміг жити так, як було до цього, – каже Олексій
Кушнір. – Тож став збирати гроші, продукти для тих, хто на Сході. Бо ми маємо
бути сильними і вибороти для себе право жити в кращій країні.
Воїн
розповів, що ситуація в 2014-му була непроста. Країна не була готова до війни,
тож держава спочатку надала своїм захисникам лише стрілецьку зброю – це
автомати, гранатомети, кулемети. Вони їздили на звичайних автомобілях, воювали
без кевларових касок і бронежилетів, приладів нічного бачення і тепловізорів.
–
Все, що могли забрати у ворога, було нашим, – каже Олексій, – а потім забезпечення
стало кращим. У нас з’явилися танки, артилерія…
Віталій
Шелест лише додав, що іноді виникають парадокси: нову зброю дають, а
боєприпасів до неї немає. Бо ж на наших складах ще боєприпаси радянських часів!
Тому солдати і далі частенько користуються «старим і древнім», тим, що його
«дід у гітлерівців стріляв».
–
А коли ми з хлопцями їхали на перше бойове завдання, то мали лише чохол від
бронежилета. Через кілька днів у батальйон завезли каски. Як тоді, так і нині
все переважно тримається на волонтерах, – додає Віталій.
Прийшов на зустріч директор школи Андрій Киця
–
Була ситуація, і ми піднімали це питання ще на початку Антитерористичної
операції, що в країні виготовляли зброю, але вся вона йшла на імпорт, а не
захисникам України. Ми про це писали, постійно зверталися у різноманітні
інстанції, поки не достукалися, – пригадує Любава Дроган.
Про
те, що він у зоні АТО, Олексій спочатку не зізнавався мамі. Каже, що намагався
рідше говорити телефоном і казав, що працює на будівництві у Києві.
– А
потім так вийшло, що мої друзі стали писати про це у соцмережах, згодом
написали у ковельській районній газеті. Тоді вже мама подзвонила і мені… Трохи «вставила».
Мовляв, я знала, що ти там! Мамине серце завжди відчуває, що з дитиною, – каже Олексій.
Віталій
розповідає, що одразу зізнався, куди йде. Тільки от про ситуацію не розповідав,
усе запевняв рідних, що тут навіть не стріляють. А потім уже по телебаченню
сказали, що наші бійці в оточенні у Дебальцевому. Отак і розкрився його
«секрет».
Цікава
історія – про позивні. Хлопці кажуть, що зазвичай вони «липнуть» до солдата
самі.
–
Теоретично, – говорить Олексій, – ти
можеш придумати позивний сам собі, але коли молода людина, наприклад, прийшла
на передову й одразу, не маючи ніякого бойового досвіду, назвала себе Рембо,
то, звісно, надалі буде Стручком чи Свистком. Наприклад, моє псевдо – Лікар, бо
маю медичну освіту.
Під
час розмови хлопці просили учнів, аби вони принаймні віталися до людей у військовій
формі. Бо найголовніше для кожного захисника – знати: все, що він зробив і
через що пройшов, не даремно.
«Але
війна – то справа тільки дорослих, – додає Віталій, – діти не повинні бути її
учасниками».
І
пригадує, як не знав, що відповісти на запитання місцевого хлопчика про те, чи
стрілятиме він у поганих солдатів…
Олексій Кушнір, Віталій Шелест, Любава Дроган
Зараз
перевага – однозначно на боці української армії, запевняють військові. Навіть
ставлення місцевих жителів змінилося у кращий бік. Та й армія вже не та… Вона в
оточення не потраплятиме і вглиб України не відступатиме!
–
Ми навчилися воювати, навчилися надавати першу медичну допомогу, навчилися бути
мужніми, – зізнаються. – А страшно лише тоді, коли поруч бояться. Тому ти не
маєш права показати іншим, що тобі страшно і стати тягарем для команди, – каже
Віталій.
Щодо
забезпечення продуктами, то найбільша проблема, розповіла Любава, з питною водою.
Наприклад, картоплю хлопці просять не везти, бо її треба елементарно помити. А
чим? Було, що крупи навіть не промивали, а просто заливали водою і варили.
– Воду,
що в містах, пити небезпечно – у колектори потрапляє багато бруду. А було
навіть, що місцеві спеціально отруювали воду, аби наші солдати хворіли, – розповідає
Олексій.
У
цієї війни два періоди. Хлопці зізнаються, що спочатку вони дійсно воювали із
сепаратистами. Але то було до Іловайська.
–
Особисто переконався у тому, що це – російська армія, коли був у Вуглегірську,
– каже Віталій. – Бо ж що то за ополчення таке – в однаковій новенькій формі, з
новітнім збройним забезпеченням і на російських танках?
– Усе
дуже просто пояснюється, – додає Любава. – Вміти користуватися таким озброєнням, як гранатомети, гради,
звичайна людина не може. То під силу лише професійному кадровому військовому. Я
стежила за географією зони АТО. До серпня карта була однією. А потім увійшли
російські війська – й одразу масштаби зони АТО зросли втричі.
Що
вражає найбільше? І Любава, і хлопці розповідають про війну на війні і війну за
мир у тилу з посмішками на обличчі, наче про звичайні життєві історії. Чому
так? Бо треба навчитися спочатку боротися із самим собою, відповідають. Олексій
зізнається: спочатку важко було про таке говорити, але з кожною розповіддю стає
легше на душі, наче знімає із себе тягар. Тож просить вислуховувати таких, як
він. Бо для тих, хто тут, це звичайна історія, а для бійця – іноді непосильна
ноша.
…І
ще одне. Розпочалася шкільна зустріч із хвилини мовчання за полеглими Героями.
А потім на заклик бійців «Слава Україні!» всі дружно відповіли: «Героям
Слава!». І це – наша найголовніша перемога.
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.
