«Виряджала мати сина у солдати»

Віктор Білинець із Ковельщини виріс справжнім патріотом. «Але це, – каже мама Людмила, – і гордість моя, і біда». 

– Наша родина (бо сама я зі львівського села Явора) добре знає, що таке спокута за любов до України. Мій прадід Василь відсидів у тюрмі, бо мав необережність тримати вдома заборонену літературу. І то яку – Шевченка. Прийшли (розповідала бабця) совєти, хату догори дриґом перевернули й забрали у багатодітної родини батька-годувальника. 

Майже 70 літ минуло відтоді. Про репресії за вільнодумство у сім’ї переповідали пошепки. Боронь Боже, сталінський режим згадати кривим словом. Та гени ж – вони такі: дрімають-дрімають, від батьків до дітей переходять, а в якомусь коліні, – зітхає жінка, – візьмуть та й вибухнуть зі ще більшою силою, ніж у пращурів.

Щось подібне сталося й у Людмили Йосипівни.

– Мій Вітя ріс простим хлопчиною. Я агрономом працювала, чоловік – механіком-мотористом. Народжений 1984-го, син іще застав радянську добу. Як і більшість ровесників, фанатів од футболу. Та як тільки Україна отримала незалежність, дитину наче хто підмінив. Він став серед перших, хто в нашому селі Колодяжне встановив синьо-жовті знамена. Свій націоналістичний дух проявляв, коли навчався в Ковельському машинобудівному технікумі, а потім – в Інституті розвитку людини університету «Україна», – пригадує Людмила Білинець.

Через любов до футболу Віктор часто їздив у складі фан-клубу містами України і щоразу привозив якийсь патріотичний сувенір. Тому ледь не вся домівка Білинців прикрашена синьо-жовтими стрічками й червоно-чорними прапорами, сувенірами, що прославляють Степана Бандеру й Романа Шухевича, гаслами «Воля або смерть», «Україна понад усе».

– Якось прийшла з роботи, заходжу у синову кімнату – а там на цілу стіну величезний портрет Бандери! «Нащо це? Де ти його взяв?» – аж здивувалася. «Хай буде», – відповів коротко. І я знала: це остаточно.

Довгий час Віктор виношував думку, що в незалежній Україні мусить бути й незалежна від Москви Українська церква. Тож коли в Колодяжному взялися за спорудження храму УПЦ Київського патріархату, Білинець опинився серед тих, хто докладав до будівництва не тільки гроші, а й власну працю.

– Гордилася сином. Тішилася, що його стараннями буде й у нас дійсно українська церква. Втім ніколи припустити не могла, що саме в цьому храмі вимолюватиму своїй дитині не лише здоровֹ’я, а й життя, – зітхає мати. 

Друзі з дитинства, патріоти – по життю, Віктор Білинець разом із сусідом Богданом Борачком та ще кількома хлопцями з Колодяжного стали пліч-о-пліч із тими, хто на Майдані в Києві виборював право українців жити у Європі. Регіонали проголосували за диктаторські закони – і знову хлопці речі в сумку та на Київ.

«Куди ж ти зібрався? Не дай Боже, що станеться – то я в могилу ляжу!» – плакала Людмила. Адже після раптової смерті чоловіка жінка своїм сином тільки і жила, що внуків подарує – мріяла. А він – на барикади рветься. «Не плачте, мамо, і не причитайте. Але не можу я сидіти вдома, коли нас на коліна ставлять», – казав, збираючи речі. І говорив це так, що жінка розуміла: його нічим не зупинити.

– А мій похресник, Богдан Борачок, матері навіть казати нічого не став. Зібрав парадний одяг у сумку. «На весілля до друга поїду», – пояснив. Ту сумку потайки в сусіда заховав. І наші діти цілим гуртом на столичний Майдан подалися, – пригадує співрозмовниця.

Коли 20 лютого по мирних мітингарях нелюди влаштували полювання, серце материнське занило. Давай жінки дзвонити – «Чи живий?» – допитуватися.

– Мій хоч мобільного підняв, «Усе добре», – сказав. Хоча насправді був у стегно поранений. А в Богдана куля хребет зачепила, хлопець дивом не зостався паралізованим. І він – уявіть собі! – назвався у лікарні чужим прізвищем, аби мати нічого не знала. Що вже рідні попошукали, що пережили! У списку загиблих нема, серед поранених – теж, на зв’язок не виходить. Словом, закусили біди…

Та не довго жінки тішилися тим, що їхні діти живі. Щойно путлерівські найманці на українську землю ступили, як Білинець із Борачком пішли до військкомату.

– Їх не хотіли в Збройні сили записати. У Ковелі сказали: «Таких гарячих націоналістів не беремо». То хлопці до Луцька поїхали і добровольцями пішли у батальйон «Айдар», – провадить мати.

У що перетворилися тоді всі дні і ночі? У жахіття. Щодня в новинах: обстріли, загиблих стільки-то, поранені такі-то. І щоразу: «А як же мій?!».

– Дзвоню. Взяв трубку. Слава Богу. «Все добре, мамо. В нас тут тихо», – говорить, а я чую: мобілку спеціально затуляє, щоб вибухів не було чути, – пригадує. – Дали два тижні на Різдво відпустки, зраділа, думала, з дитиною побуду, до серця пригорну. Де там… Такий колючий став. Ні словом про війну. На кожне запитання – одна відповідь: «Не треба воно вам». Кілька деньків побув удома – і на отчу землю, де прапрадід Василь упокоївся, котрий так само любив Україну. «Поїду, мамо, бо мені там добре. Душею заспокоююся», – казав. І знову я лишалася сама… Медалі синові тримала, цілувала, плакала. Одну – «За оборону рідної держави» – у квітні він отримав. Другою – «За жертовність і любов до України» – мою дитину патріарх Київський і всієї України Філарет нагородив у травні, – показує тремтячими руками. – Якось дзвонив наш голова райради Ігор Верчук, теж дякував: «Їздив до хлопців на передову, то таких патріотів, як Віктор, не бачив. Він коло серця стяг України носить, і там же – прапор Волині».  І тільки у Колодяжненській школі чомусь не згадують ні мого сина, ні всіх інших хлопців, які заради Незалежності на все готові. Хіба це правильно? Хіба це виховання?

Через тривоги, сльози, нервування Людмила Йосипівна занедужала. Сусідка-фельдшерка тепер – за рятівницю і порадницю: зробить укол, тиск поміряє, душевну рану підлікує добрим словом. Але здоров’я материнське все одно стає все слабше й слабше.

– 16 грудня в мого Віті контракт закінчується. Приїде, може, зглянеться. Він же не бачив, як тепер ходжу я, на кийок спираючись. У 60-то літ, – втирає сльози жінка. – Молюся, дні рахую до приїзду. І мрію, що війна піде назавжди, що син нарешті знайде другу половинку, а мою старість звеселятимуть онуки.