Ордени вже не в шухлядах, але ще не на грудях

«Ми побачили один ворожий танк. Другий. Третій. О Боже – четвертий! Боятися не було коли. Мотор заревів – і ми пішли лоб у лоб. Така рішучість привела ворога в шок. Вони ж думали: у свято ми будемо «квасити». А тут – на тобі: укри безбашенні в бій зав’язалися! Б-б-б-а-х! І один із чотирьох російських Т-72 вже у вогні. З двох російських танків екіпажі повискакували. Б-б-б-а-х! Російська машина з боєприпасами вже горить. Б-б-б-а-х! Ох ти (пі-пі-пі)! Наша машина у вогні. Ми в кущі. Вогонь загасили. Всередину заскочили. Знову на ворога. Бачимо, нема по кому шмаляти. Бо ціліші Т-72 – вже тю-тю. А один у болоті застряв, то ми його на буксир і «до хати» притягнули», – пригадували Микола Тишик, Андрій Мудрик і Олександр Пугач, коли за героїзм їх нагородили … 120 гривнями на трьох і місячною відпусткою додому. Справді, нечувана щедрість. Особливо коли врахувати, що доблесть трьох волинських хлопців (із с. Седлище Старовижівського р-ну, Луцька та с. Губин Локачинського р-ну) обернулася путіну збитками в 4 млн дол.

Колектив «Волинської газети» підключив тоді благодійників із фондів «Останній солдат» і «Волинь-2014». Ми подарували командирський годинник і (за бажанням хлопців) планшети. А ще вирішили: статус народного Героя – це, звісно, добре, але екіпаж заслужив на визнання державного рівня.

Доки хлопці, повернувшись із відпусток, продовжували боронити українську землю, ми взялися за війну з чиновницькою сліпотою (чи амнезією – різниця не велика). Словом, почали писати в інстанції від обласного й аж до столичного рівня і нагадуванням про доблесний бій не втомлюватися вимагати нагород для волинян.

Не будемо вдаватися в деталі багатомісячної переписки і наші не завжди цензурні коментарі від чергової відповіді чергового чинуші. Бо, як згодом виявилося, не одні ми штурмували двері високих кабінетів. Належно відзначити танковий екіпаж вимагали волонтери, громадські діячі, навіть депутати Верховної Ради від Волині. Декілька місяців тому до Миколи Тишика телефонувала заступник Луцького міського голови Лариса Соколовська, в деталях розпитала ситуацію і сказала, що й вони з Луцьким міським головою Миколою Романюком спробують уплинути на ситуацію та скерують до Києва відповідного листа.

І ось, чи то втомившись давати відповіді на численні звернення з Волині, а чи зрозумівши, що вшановувати героїв треба не лише посмертно, паркетні генерали таки дали добро на відзначення. А 3 листопада на офіційному сайті Президента України Петра Порошенка з’явилася інформація: глава держави підписав Указ про нагородження 210 учасників бойових дій (серед яких не лише військові ЗСУ, а й нацгвардійці, прикордонники, лікарі). Причому окремим абзацом в офіційному повідомленні йдеться: «Крім того, орденами «За мужність» ІІІ ступеня нагороджені члени екіпажу танку молодшого сержанта Миколи Тишика».

Ура! Ми перемогли! Телефонуємо вітати Миколу, Андрія та Олександра. Розпитуємо, наскільки урочисто їм повідомлено про цю новину, хто з керівників обласного рівня долучився до побажань. Не щодня ж Волинь так прославляють. Але що більше хлопці розповідали, то більший подив викликали. Бо виявляється, новину про орден знайшла мама Андрія Мудрика (увага!) в Інтернеті. Синові на телефон скинула посилання. Андрій передзвонив до командира Тишика. І вже двоє вони зв’язалися із Сашею.

– Звісно, ми давно сподівалися. Звісно, це стало для нас сюрпризом. Якоїсь неймовірної радості, відверто кажучи, не відчули. Швидше полегшення, що епопея з нагородами нарешті закінчилася, – зізналися хлопці. 

За той період, доки ордени чекали на своїх героїв, танкісти встигли відвоювати, демобілізуватися, побути кандидатами в депутати, а Микола – ще й одружитися.

Жовтневі вибори, кажуть танкісти, стали для них такою собі розвідкою боєм. Бо хотілося і свої сили перевірити, і підтримку земляків відчути, і – що найголовніше – вже зі статусом депутатів продовжити війну: з продажністю, байдужістю, суцільною корумпованістю. 

– Доки ми агітували, почули немало хороших слів. Одні дякували, інші руку тиснули. Погоджувалися з правильністю наших передвиборчих засад. Але… Коли ми побачили свої рейтинги, були, чесно кажучи, в шоці. Бо ті, за кого ми життям ризикували, голосами в бюлетенях сказали: мовляв, рано нам іще в політику: «От ви ще підростіть трохи. Розуму наберіться. А тим часом хай старі пі…ри далі керують», – не без емоцій говорили хлопці.

Словом, совковий підхід до того, хто повинен визначати наше майбутнє, досі гальмує будь-який прогрес і будь-які зміни на краще, вважають герої-танкісти. Але – це вже перегорнута сторінка. Бійцівський дух не дозволяє екіпажу зупинятися перед труднощами. Тим паче, що для своїх земляків бійці давно вже стали Героями. Свідчення того – премія «Людина року Волинського краю», котру екіпаж отримав цієї осені, нагороди Спілки ветеранів АТО, членами якої стали наші співрозмовники. Тепер ось – відзнака Президента.

– Що дає вона для мене? – задумався Андрій Мудрик. – За пільги, чесно кажучи, не розпитував. Бо це для мене не так і важливо. А от у плані моральному це великий дарунок. Мій дід воював і має багато орденів. Тато-військовий теж неодноразово був нагороджений. Тепер і я почуватимуся гідним нащадком військової династії і, надіюся, діти й онуки будуть мною гордитися.

– А я чув, що цей орден – це якась доплата до пенсії та пару гривень до зарплати. Якщо на державній роботі працюєш, – зауважує Микола Тишик. Тільки роботи тої (хай державної, хай недержавної) Микола досі не знайшов. Так, пропонували йому у службі охорони працювати або експедитором у фармацевтичній компанії. Але із зарплатою у 2,5 тис. грн чоловікові нереально буде і квартиру в Луцьку знімати, і сім’ю забезпечувати. Особливо коли дружина піде в декретну відпустку.

– Та… – махає чоловік рукою на побутові негаразди, – руки-ноги цілі, голова на плечах є. Все ж інше можна заробити. Головне, аби первісток здоровеньким родився, – усміхається і з нетерпінням чекає, коли його екіпаж поповниться новим бійцем – Миколайовичем на прізвище Тишик.