Віталій Іванович із мило-звучно-мистецьким прізвищем щирого вірянина – Богомазюк – каже, що він не з того роду, де малярі. Пригадує, були серед них хіба музиканти. Не знає 82-літній чоловік, звідки й узялося таке прізвище у Богом забутих Біличах Любомльського р-ну. Але тепер богомазюківському роду нема переводу. Правда, життя Віталія Івановича – геть не пісня.
– Трактористом я працював усю жизнь, – розповідає чоловік, обпершись на хвіртку ліктями і потираючи при цьому очі, що так і сльозяться через вітер.
Не пригадує літній Богомазюк, аби в «його жизні» щось таке сталося, що варте уваги, бо позаду – лише будні і важка праця, але оте його просте сільське життя – як картина… землею в обшарпаній галереї українського мистецтва з назвою «Свобода».
Одразу скажу: в Біличах усі – якщо не тепер залізничники, то колись колгоспники. Інакшої роботи тут нема. Звісно, є господарка вдома з коровами, свиньми та гектарами картоплі й буряків, але хіба то… робота. За неї ж грошей не дають, хіба – аби з голоду не вмерти.
– Але то тілько у нас так, – робить висновки Віталій Іванович. – Бо за границьою як робиш, то й маєш. А в нас до старості хіба горба заробиш.
– То ви з телевізора таке про заграниці знаєте чи бували коли? – запитую дідуся.
– Чого зразу з телевізора? – мабуть, трохи ображається Віталій Іванович. – Он сестра мого батька – Христя – жила в Канаді. Вже вона покійна. То не раз приїздила до нас, багато розказувала. Помню, все казала: «Працювати треба скрізь, але головне, що там із тої праці є якась користь».
Історія тітки Христі – то уривок стефаниківського «Камінного хреста». Але не такий страшний і печальний, а швидше – світлий, хоч і з нотками туги та суму за рідними. Бо там тітка Христя заробила собі на безбідне життя. Як каже Віталій Іванович, їй дали землі клаптик, то помаленьку працювала, щось наскладала, згодом придбала крамничку, мала гроші приїхати сюди, посилки рідним слала. І долю свою там знайшла, теж зовсім не лиху.
Тож, мабуть, із усіх Богомазюкових тіток і дядьків (а їх по батьковій лінії у Віталія Івановича аж 12) чи не найкраще прилаштувалася. Хоча є родичі у Києві, російському Краснодарі, Італії.
Востаннє тітка Христя приїжджала у рідні Біличі десь у 70-х роках, пригадує Віталій Іванович. І… Словом, він каже, що всі ті візити йому запам’яталися подарунками та довгими розмовами… про те, се.
– Бо ж і побалакати толком з нею не могли – всюди за нею той кагебіст ходив, – пригадує дідусь. – Воно, знаєте, як при Союзі було: шоб ни одного слова впоперек! Отака цензура.
Жартуємо з цього приводу. Крізь сльози. Бо хіба посмієшся з цього факту тепер, коли у тій «дружній» сусідній країні не лише за сказане, а й за прочитане (чи навіть непрочитане) українське слово не тільки «буржуїв», а й бібліотекарів відправляють за ґрати…
– Тепер у Канаду – туди, де жила тітка, племінник поїхав. Мабуть, перебиратиметься назавше, – міркує вголос дідусь. – Бо шо тут: тілько тим добре, шо вдома. Але й то – Господь його зна, шо то воно робиться. Я ж помню і войну – як було по 7 властєй на день – рускі, й українці, й мадяри, й холєра його зна ще хто. І зара война… Біда. І коли в нас тому простому люду яке добро буде?..
Дідусь урешті приймає лікоть із хвіртки, кілька разів махнув рукою, мовляв, хай його – те лихо, і йде у садок, щоб набрати для нас соковитих грушок. На подвір’я вибігає малий онук, сміється, бавиться – і жодної йому перестороги. Бо лихо – то клопіт дорослих. Вони його накликають на себе – їм і думати, як його позбутися.
Світлана ДУМСЬКА.
На фото автора: Віталій Богомазюк любить своє просте життя; на дорозі у Біличах транспорту геть мало; рідна хата Богомазюків.