Чому Україна, котра позбулася зовнішніх та внутрішніх окупантів, продовжує знемагати від утисків тих, хто був покликаний принести на своїх багнетах демократію, свободу та процвітання?
Досвід Франції свідчить, що країна дуже важко позбавлялася пост-окупаційного синдрому. Особливістю цієї держави стала дуже болісна для всіх її громадян обставина: 1940-го влада дуже швидко здалася на милість гітлерівських агресорів, які основну частину територію взяли під пряме управління, а значно меншу (на півдні) віддали в руки маріонеткового режиму Віші. Формально там зберігалися всі атрибути незалежної влади, але реально вішівці не лише ніяк не боролися з нацизмом, але й усіляко допомагали Адольфові Гітлеру. Наприклад, поліція проводила масові облави та відправляла затриманих євреїв у концтабори, а десятки тисяч добровольців їхали на промислові підприємства рейху, щоб долучитися до створення озброєнь. Тому, коли в окупованій країні виник Рух Опору, то для повстанців (їх підтримували держави Антигітлерівської коаліції та уряд генерала де Голля) однаковими ворогами були як суто німецькі формування, так і доморощені союзники «коричневої чуми».
Кінохроніка зафіксувала оптимістичні картини звільнення Франції влітку 1944-го. Всюди народ вітав американських, англійських і французьких солдатів, які, здавалося, вже принесли на багатостраждальну землю демократію, свободу та процвітання… Та реалії виявилися зовсім іншими… Доки нова демократична влада Франції не окріпла, в країні творилися хаос і беззаконня. Бо регулярні війська просувалися далі на Схід, а численні та різношерсті загони партизанів і підпільників узялися «наводити порядок» так, як вважали за потрібне. Часом – навіть не озираючись на закон…
У столиці та багатьох інших містах активісти виловлювали в домівках та на вулицях усіх, хто хоча б мінімально підозрювався у співпраці з окупантами та їхніми прихвоснями. Жінкам обстригали волосся, чоловіків нещасно били… «Особливо небезпечних» відправляли в будинок «Народного трибуналу», де екс-командир одного з партизанських загонів, комуніст за переконаннями разом із кількома підручними вершили швидкий і немилосердний суд. «До стінки» ставили не лише справді винних, але й зовсім випадкових людей… Досі у Франції розповідають про жахливу історію молодого паризького подружжя, яке під час окупації допомагало євреям і партизанам, а під час маршу військ союзників вулицями столиці розглядало колони з допомогою театрального бінокля. Хтось із активістів вирішив, що це – приціл до снайперської гвинтівки… Розгніваний натовп вдерся в квартиру. Чоловіка юрба кинула прямо під гусениці американського танка, і він помер миттєво. Жінку судив «Народний трибунал», а потім нещасну розстріляли…
Не виправдалися сподівання французів і на миттєве покращення життя. Дефіцит продуктів, який мордував цивільне населення під час панування «нового порядку», лише посилився. Паралельно процвітав «чорний ринок», де їжі було вдосталь. І він поповнювався в доволі сумний спосіб: не всі американські і британські солдати прагнули «взяти Берлін», тому дезертирство стало звичайним явищем. «Янкі» і «боббі» об’єднувалися в жорстокі та добре озброєні банди, які грабували військові колони, а потім перепродували «продуктові трофеї» тіньовим ділкам, які й наповнювали «чорний ринок» усім необхідним… Між голодом і падінням моралі багато голодних і здеморалізованих французів обирали другий варіант, тому вартість жіночого кохання тоді вимірювалася доволі банально – однією банкою тушкованої свинини…
Все змінилося лише тоді, коли генерал Шарль де Голль отримав всю повноту влади та перестав сподіватися на те, що хтось інший, а не самі французи, здатен навести порядок у країні. Поєднавши демократичні підходи з військовими методами, залучивши до будівництва держави як ветеранів війни, так і тих, хто за професійними та моральними якостями здатен працювати, він дуже швидко відновив у Франції дію основних конституційних прав і свобод. І вона чи не найшвидше від інших держав звільненої Європи відродилася з попелу найбільш жахливої в історії людства Другої світової війни.
Споглядаючи на українські реалії, знаходимо дуже багато спільних моментів. Але дуже багато аспектів нас кардинально відрізняють від французів, які показали, що після штурму Бастилії хлюпають не лише бризки шампанського, але й проливаються ріки крові. Тому марно сподіватися, що все в нас стане кращим одразу й надовго. Для цього треба максимум зусиль кожного громадянина. І ще – сильний лідер, який особистим прикладом боротьби і праці демонструватиме відданість спільним цілям та здатність при досягненні поставленої мети віддавати в жертву не лише основоположні принципи добробуту народу, але й хоча б часточку власних статків.
Йому не потрібна за спиною свита «будівничих», які розмивають відчуття відповідальності та підривають авторитет влади. І ще нам усім слід затямити: ніхто нам не допоможе відстояти та розбудувати Україну, крім нас самих!
Володимир ДАНИЛЮК.