Дружина розвідника і математик від Бога 85-літня Галина Полухтович із Лукова Турійського р-ну досі активно займається репетиторством. Потрапити до неї на заняття можна лише «за конкурсом» або по блату. Сама ж учителька, що має світлий розум і гаряче серце, досі як зіницю око береже не тільки спогади про те, як сама вчилася у період довоєння, а й табель із оцінками 1939-го!
Галина Арсентіївна більшу половину свого життя тлумачила дітям премудрості математики. Має репутацію дуже вимогливої репетиторки, але до своїх нинішніх учнів уже тепліша серцем, бо, зізнається, може замість довести чергову теорему запропонувати й… чаю з бубликами. А славу бездоганного репетитора Галина Арсентіївна зажила завдяки тому, що багатьом її учням успішне складання іспиту з цього предмету стало путівкою в дорослий світ. Сама ж вона прожила надзвичайно багате на різні події життя. Бо спочатку були війни і революції, потім мандри різними містами і навіть країнами вслід за чоловіком-військовослужбовцем. Тепер же сивочола вчителька тішиться, що її внуки успішно штурмують найліпші вузи. От тільки портрет рідного брата, котрий ще в молодості виїхав до російського Новосибірська, довелося зняти зі стіни у кімнаті луківської хатини. Бо… «Я йому про те, що Путін в усьому винуват. А він – мовчить!..»
Попри те, що батькам Галини Журавель (а саме таке гарне прізвище вона носила у дівоцтві) випало піднімати дітей у найтяжчі воєнні роки, вони зробили все для того, щоб діти здобули якісну освіту.
«Тато – простий селянин. І мама – міщанка. А я – калакутка», – жартує Галина Арсентіївна. Калакутками у Лукові звуть тих, у кому змішалася міщанська та селянська кров. Школу пані Галині вдалося закінчити лише 49-го. У перервах була – війна…
«Коли совєти нас «звільняли», я закінчувала тільки 2-й клас. За Польщі в нашому кляшторі (потім комуністична влада облаштувала там луківський тубдиспансер, – авт.) існувала школа для українських і польських дівчаток. У молодших були вчителі, а у старших – монашки. Всередину допускали тільки ксьондза. А релігії нас вчила дочка батюшки, а польських дівчаток – той же ксьондз. Бо українці в Лукові ходили до української церкви (храм Святої Параскеви тепер тільки руський, колись же був українським), а поляки – в костел. Єдине, що чітко пам’ятаю з тієї науки, – це коли нас усім класом привели в капличку на другий поверх, поставили на колінця і заставили молитися за здоров’я якогось пана. Сказали: «Захворів Рід Сміглий». А хто то такий був, я дотепер не знаю, – розповідає Галина Полухтович. – У 39-му війна почалася без жодного пострілу. Руські солдати в будьонівках з’явилися на вулицях. Люди все казали, що то чорти прийшли. Бо такі будьонівки були, наче з рогом одним. Так ми пожили до 41-го. А в 41-му нас знов «визволяли». Совєтські війська почали відступати. До цих пір стоїть в очах солдатик молоденький: він до нашого хліва прийшов хліба просити. Але в одну ніч офіцерські сім’ї, які жили в Лукові десь поділися… Значить, таки були завчасно вивезені».
При німцях учитися не випадало: школа більше не працювала, як працювала. А у їхній хаті квартирували офіцери. Розмірене, хоч і окуповане життя перетворилося на пекло тоді, коли німців розбили під Сталінградом. У цьому Галина Арсентіївна переконана: почалися, каже, розстріли євреїв, а потім поляки вирізали десятки українських родин на хуторі Стакур під Луковом. Коли селище «визволяли втретє», жителів на деякий час вивезли через запеклі бої. І лише 49-го Галині Журавель вдалося закінчити школу.
Після навчання у Львівському педагогічному інституті Галина Полухтович вийшла заміж і почала свій вчительський шлях. 13 шкіл змінила за життя дружина військовослужбовця. Чоловікові Андрієві Павловичу (нині покійному) була першим другом.
«Вийшла заміж за лейтенанта, а дослужилася до підполковника», – всміхається нині, ніжно поглядаючи на портрет коханого. Саме через службу змушена була часто змінювати місце роботи. Викладала математику і в рідному селищі, і в Калінінградській обл. Росії, і у школі для офіцерів та їхніх дітей військової частини в Німеччині, у двох міських школах Грузії, потім у 4-й та 18-й школах Луцька. Кілька літ їздила на уроки з Лукова до обласного центру.
Найбільше багатство Галини Арсентіївни – четверо внуків та четверо правнуків. Хоч бабуся живе сама, але на самотині її рідні не лишають. Та й сумувати нема часу: графік занять у Галини Полухтович розписаний – на місяці вперед. А вчорашні учні (багато з яких – нинішні вчителі, до речі), зізнаються, репетиторка з дружини розвідника – дуже строга. Та й учнів собі добирає за конкурсом. Парадокс, але сивочола вчителька не любить займатися із відмінниками… Каже: вони все знають, а так – нецікаво.
«Поки мої власні діти не поступили, я була – мало не звір, тягнула з них, що могла. А потім зрозуміла: не треба знущатися з дітей», – зізнається репетиторка нині. Самотужки вона готувала до вступних іспитів у виші й усіх своїх внуків. тепер радіє їхнім здобуткам і гордо каже: «Всі мої діти – математики, бо – в мене пішли».
Та якою б вимогливою не була Галина Арсентіївна, холодний розум та добре серце вже давно зробили її улюбленою репетиторкою для не одного десятка луківчан і такою собі місцевою знаменитістю. Нічого за півстоліття не змінилося в математиці, констатує жінка, от тільки діти навіть порівняно зі своїми однолітками повоєння – набагато слабші здоров’ям. Надто важку програму не те що не сприймають, а просто не мають здоров’я осилити.
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: Галина Полухтович у свої 85 активно передає світ математики у руки дітей; довоєнний табель успішності польського зразка.