«Я сина похоронила, доньку, чоловіка… А сама досі живу». Бабця Наталя все бідкалася, журилася. А коли розпочиналася розмова про дітей та онуків, її настрій раптом змінювався. То вона рукавом втирала сльозу, то сміялася від душі. Словом, жінка.
– Коли мені було 90 літ (у бабці Наталі день народження у вересні, – авт.), то приїжджали, поздоровляли, – усміхається і показує фото. – Хтось із начальства був. І діти з онуками прийшли. Файно так одпразнували.
Бабця Наталія Маcловська – найстарша у Біличах (село Любомльського р-ну). І все ніби нічого – Бог дав і здоров’я, і світлий розум. Тож малі онуки шнурочками снують зі своєї хати до бабусиної, бо в одному дворі – дві хати. Вона й няньчиться з ними, коли діти у якихось вічно безкінечних справах клопочуться. Своє дитинство згадує. Каже: мама рано померла, а тато привів у хату мачуху. Якось зовсім скоро – через два тижні після маминої смерті. Та вона не осуджує батька за таке, бо ж йому важко було – їх четверо лишилося. А то – майже непосильна ноша на чоловічі плечі. Словом, вкусила бабця Наталя добре з юних літ. Та й дитинства як такого й не було. Безтурботність закінчилася у років 6 – із цього віку довелося пасти корови, бо ж треба чимось бути корисною, аби й тобі перепав шматок хліба на вечерю…
– А потім вийшла замуж. У нього ні кола ні двора. У мене те саме. Отако ми й зойшлися – два нещастя, – каже.
Чоловік Наталії Денисівна був із «неблагонадійних». І тато його, і два брати були в бандерівцях, тож і йому радянська влада «не надто довіряла». Батьків вивезли у Сибір, а він утік звідти. Потім зловили, дали рік тюрми. Відпустили, знову шукали. А тут уже в молодої сім’ї синочок 9-місячний на руках.
Восени й Наталя їхала з дитиною у Сибір. Там і прожила 5 літ – народила і втратила першу доньку… А потім довгий час родина жила в Одесі.
Не було добра, каже бабця, бо чоловік увесь час хворів. А ще – діти малі. Вже було троє хлопців і донька. І все – на її плечі.
Наталя Денисівна втратила дорослого сина, хвороба забрала доньку і чоловіка.
– Отако сиджу і думаю: нащо я так довго живу? Нащо Бог дає мені стільки нещасть? – бідкається бабця.
Тішу стареньку: мовляв, тож усе гаразд. Кажу, що життя треба любити, аби й воно відповідало нам взаємністю. Правда, сама у таке не надто вірю, бо ж якось і справді одним лиха через край, іншим – завжди легко і просто. Але кожен… нещасливий по-своєму. Бо для щастя насправді причин не треба.
– Тим я довго живу, бо рано стала робити, – роздумує бабця.
Прощаємося. Бажаю Наталії Денисівні доброго здоров’я, бо ж насправді є для кого жити. Вона щиро радіє, аж плаче від того, що така увага. А потім наче згадує ще одну причину для свого існування на цьому світі. І каже:
– Ви знаєте, мені брат листи пише. Він у Саратовському краї живе. Наймолодший у нашій сім’ї – Йосип. Йому зараз уже 84 роки. Хорошого, правда, мало розповідає. Все про якісь біди, проблеми. А от про войну нашу – ні слова. Пише, мовляв, хай і мені буде добре, і тобі, і всім нам. Та й усе…
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.