Із майже сотні односельців, яким прийшла повістка, до війська забрали одного – який разом із дружиною доглядає неповносправну дитину.
«Де ж та справедливість?» – думалося, коли розмовляли із Петром Осадчуком. У цього чоловіка й так непросте життя. Бо коли сам хворієш – то одне. А коли постійного догляду потребує дитина – це для батька з матір’ю хрест на все життя.
Із гіркої усмішки свого співрозмовника розумію: йому теж болить така несправедливість. Та чоловік не жаліється. Каже: зате не буде соромно людям в очі глянути.
Подейкують, нумерологія – наука не серйозна. Та, можливо, саме дата народження якраз і вплинув на долю бійця Збройних сил України Петра Осадчука. Бо народився наш герой 9 травня рівно через 30 років після перемоги СРСР над Німеччиною.
Корінний житель Стобихівки Камінь-Каширського р-ну пройшов армію, де в ракетних військах стратегічного призначення відповідав за ядерні боєголовки.
«Учебку» проходив у Росії. Півтора року служби минули в білоруському Вітебську – місті, яке знаємо з пісенного конкурсу «Слов’янський базар» і де волинянка Галина Конах здобула блискучу перемогу. А перед дембелем (він був якраз у розвал Союзу) ще й підписав зобов’язання про нерозголошення державної таємниці впродовж наступних 15 років.
Саме тоді, до речі, Петро Осадчук брав участь у референдумі й разом із багатьма співвітчизниками голосував за те, аби УРСР нарешті стала Україною.
– Підтримавши незалежність держави, думав: будемо в мирі жити, в достатку купатися, – продовжує Петро Петрович. – Радів тоді, як дитина. Бо з розповідей рідної бабусі знав, що воно таке – безмежна любов до отчої землі.
Вловивши мій запитальний погляд, Петро Петрович пояснює, що колись, у далеких 1940-х, совєти прийшли – і давай людей із родинного гнізда виганяти. Серед примусових переселенців опинилася й родина Петра Осадчука, маму та бабусю якого вивезли аж до Бессарабії і багатодітна родина тоді здолали підводою 2 тис. км, аби тільки знову повернутися на Волинь.
– Перші роки Незалежної України для нас були справді за щастя. Мій батько та ми, його троє синів, трудилися сімейним підрядом у місцевому колгоспі. Робили все: комбайном зерно збирали, картоплю копали, тракторами орудували. Встигали й у сусідньому Запрудді підсобляти, – з ностальгією розповідає Петро Осадчук.
За хорошу роботу молодого чоловіка призначали і завфермою, і обліковцем. Навіть після поділу колгоспу «Карасинський» господарство у Стобихівці продовжувало працювати, селян роботою забезпечувати. …З часом усе пішло в занепад. І ось уже п’ятий рік, як колгоспник-передовик піднімає на селі культуру.
– Ну, зараз я змістовного дозвілля тимчасово не організовую. Бо за тих кілька днів, що приїхав у відпустку, більше хочу дружині допомогти, з донькою та сином побути, – зізнається.
Зачепивши тему АТО, Петро Петрович розповідає, що минулої зими на Стобихівку (де мешкає близько 300 чоловіків) прийшло майже сто повісток. Здавалося б: кожного третього можуть забрати. Але, яким би дивним це не здавалося, мобілізували саме його – батька дитини-інваліда. І на слова, що от, мовляв, має хвору дитину, у військкоматі сказали: «Якби син неходячим був, то тоді б не забрали. А так…»
Хто і яким способом уникнув служби в ЗСУ, можемо тільки здогадуватися. Бо серед інформації для роздумів, приміром, – величезна кількість підпільних пилорам, добротні двоповерхові хати, котрі в Стобихівці виростають, наче гриби, а чого варта наявність заробітчан, які приїздять у віддалене камінь-каширське село на сезонні роботи.
– Утім, – каже Петро Осадчук, – хай Господь їм буде суддею. А моє завдання – з честю виконати свій обов’язок.
Перш ніж вирушати на передову, чоловік у березні 2015-го пригадав армійські навики, для чого пройшов бойові навчання у Великих Мостах. Далі опинився на Донеччині на так званій нульовій лінії. Чатував на блокпостах. Перебував у складі бойової прикордонної комендатури. Не раз під обстрілами опинявся. Диверсійні групи виявляв. Вирахував коректувальників. Але про всі ці небезпеки чоловік тільки зараз (і то по секрету) розповідає. Щоб, каже, рідні не хвилювалися.
– Досить того, що вони за мене вдень і вночі моляться, що дружина, яка доглядає та лікує неповносправного сина, мусить сама давати раду немалому господарству, доньку-студентку до луцького коледжу спорядити… Але нічого, прорвемося… – усміхається чоловік.
Окрім рідних, велику підтримку дають Петрові Осадчуку побратими з Волині. І у Великих Мостах на полігоні, і там, в АТО, земляки тримають між собою зв’язок. На сторінках газети просить подякувати Петро Петрович своїй колезі з відділу культури райдержадміністрації, яка допомогла з бойовим спорядженням, односельцям, які передали тисячу гривень.
Готуючись за день-другий повернутися в склад групи швидкого реагування, Петро Петрович каже: жителі окупованих територій не раз просили звільнити їх від путінського ярма, бо ж там – у терористичних республіках – зараз ні роботи, ні грошей, ні продуктів.
– Із п’ятої ранку до сьомої вечора люди сім’ями їдуть у небезпечну дорогу, щоб на українській території запастися в рази дешевшими продуктами. Дітей беруть, аби більше харчів перевезти. Ризикують, бо інакше там не вижити, – на власному досвіді переконався наш герой. – Але при всьому тому лише процентів п’ять тамтешніх жителів є справді українцями.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.